В ці саманні хати вже давно оселилася осінь,
Зафіранені очі одвикли від званих гостей,
Закуняли вони, не чекають нічого, не просять,
І здається горіх зупинився і більш не росте.
Тільки пам'ять, ота пересипана попелом пам'ять –
Що її не прибрати з горищ, з килимів не змести,
Голосами вітрів незаписані спогади манять
До кімнати, де протяг читає трикутні листи.
Де неторкана скриня, а в ній перешите смертельне,
У кутах павуки виплітають свої образи,
І пательня, здається, направду пекельна пательня,
Чи то пічка з відрази вивалює чорний язик.
Невідомо що буде тій болем окутаній хаті.
Невідомо, що сталося з тими, хто в ній ніби жив.
Чи їх крила унесли, чи лапи згребли волохаті,
Що затим геноцид пояснили нестачею жнив.
А навколо село, те ж село, тільки вдягнено-сите,
У дідів на обличчях не зморшки, а цілі рови.
Чи вдалось їм простити? Чи варто про те їх просити?
Бо ж відомо, хто в полі дітей за колосся ловив.
Бо ж відомо… Та боже до Бога давно відлетіло,
І укотре жнива, що нам діла до тих роковин?!
Тільки хата ховає у тіні облуплене тіло,
Тільки дід сів під нею, стягнувши кашкет з голови.
© Марґо Ґейко
[i]с. Малополовецьке
7 серпня 2019
87 років від прийняття репресивного радянського закону про "П'ять колосків".[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844491
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 09.08.2019
автор: Марґо Ґейко