Не говори мені про час,
Про втрати, біль, розлуку, горе.
Поглянь-бо! Небо неозоре
Вкриває кожного із нас
Легким блакитним омофором.
Живи собі, будуй мости,
Укріплюй мури й блок-пости
За кожним третім світлофором.
Я принесу тобі води
І залікую твої рани.
Зірок небесні каравани
Натягнуть зоряні дроти
Поміж країнами й містами.
І хай відкриються шляхи!
І хай прийдуть сюди волхви
З дорогоцінними дарами!
І хай постануть з попелищ
Нові будинки і собори!
Хто взнав життя, той бачив горе
У сірості людських облич.
А чим вимірюється втома?
Невже ж бо кількістю зізнань
Про те, що перше із бажань –
Це повернутися додому?
То я сьогодні чемпіон!
Пройшли успішно стажування
Мої утомлені зізнання
І сформували Пантеон.
І з висоти такого виду
Інакшим виглядає світ,
Немов химерний лабіринт,
Звідкіль завчасно я не вийду.
Не продають мені квитків
Ані до тебе, ні додому.
Мені лишилась тільки втома
І темрява повзе з кутків…
Тому й не говори про час,
Що нас лікує чи вбиває.
Я знаю, так завжди буває,
Могло так бути з кожним з нас!
Життя підступні лабіринти
Ховають щастя у собі,
Гартують сили в боротьбі –
І треба жити! Треба жити!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843697
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.08.2019
автор: Олена Ольшанська