Колись казав мій чоловік,
що я як пташечка літаю...
Минув так швидко диво-вік,
тепер повільно шкандибаю...
Зі мною сумно не було,-
і моїм учням, й дітям, й внукам...
Для мене все тоді цвіло,
тісно було лиш мріям й думам...
Усе встигала я робить,
натхнення вистачало й сили,
хоч і доводилось спішить,
здавалось в мене були крила...
Вчителювала тоді я,
все було добре й зрозуміло,-
гарна робота і сім"я,
ніби нічого й не боліло...
Та негаразди все ж були,
вони ж нікого не минали...
У правді й праці ми жили,
всі негаразди виправляли...
Куди ж все ділося, куди?
Чому так швидко відлетіло?..
Ми напилися вже біди,
так, що аж душі заболіли...
Та я не скаржуся, все ж ні,
в житті стає усе важливе...
Хоч бува боляче мені,
все переношу терпеливо...
Ще намагаюся й тепер,-
слабшим за себе помагати...
І пам"ять час мені не стер,
вмію любить, вірить і ждати...
Спасибі долі,- я кажу,
гарних дітей й онуків маю...
Пам"ять про вмерлих бережу,
на долю я не нарікаю...
Молюся Богу і прошу,
щоб зникла вся несправедливість...
Казки, пісні й вірші пишу,
і на хороше все ж надіюсь...
Звісно, не пташечка вже я,
давно немає чоловіка...
І розбрелась моя сім"я,
і на душі буває гірко...
Та я навчилася терпіть,
долати прикрощі й невдачі...
І хоч короткий жінки вік,
я і донині неледача...
Все намагаюся робить,
город і квіти доглядаю...
Без квітів я не можу жить,
з ними як з дітьми розмовляю...
І хоча важко нині жить,
себе щасливою вважаю..
Хоч сил нема уже спішить,
люблю цей світ і жить бажаю...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841405
Рубрика: Присвячення
дата надходження 09.07.2019
автор: геометрія