Ковтнувши приманку мов щука зубаста,
Ми втупили погляд свій в синій екран,
Бог каже - ми люди, піп твердить - ви паства,
Отарою зве нас правитель-баран.
Солодкі слова наче цукор у каву,
Нам сиплють політики різних мастей,
В життя, ніби в борщ, добавляють приправу,
А ми все їмо це, аж слина тече.
Яке вже століття ні горе, ні граблі
Не виб`ють із натовпу стадний інстинкт,
Нам брешуть у очі, а ми тому раді,
Так ніби смакуємо кращі із вин.
Так ніби цього нам весь час бракувало,
Неначе в нас голод на гарні слова…
У мозку лиш гречка, горілка, хліб, сало,
Іконки з фейсбуку й світлина кота.
Зробити з «нікого» святого, ікону,
Аби через рік затоптати в багно,
Не маючи свого – радіти чужому
І тішитись з тих хто пішов вже на дно.
Життя безголове, інстинкти креветок,
Примкнути, поїсти, відкласти яйце,
Зригнути, поспати і кілька таблеток,
На ранок, в обід, перед сном, ось і все.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841350
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.07.2019
автор: Ярослав Ланьо