Ми не помічаємо, як убиваємо
Наші легені ‒ цей прекрасний ліс,
Домівки звірів на шмаття розриваємо,
Лишаючи лиш тихе море сліз.
Ми не помічаємо, як стогнуть океани,
Оголені, осушені, без рифів.
І нас тривожать підземні поштовхи й вулкани.
А хтось/щось може зникнути без грифів.
Ми не помічаємо, як викидаємо
Тонни непотребу ‒ сміття,
Те, як на все тісний відблиск накладаємо,
Проводячи лише злиття.
Ми й не помітили, як запустили майже незворотні механізми,
Перекроїли майже половину нашої планети,
І через те з'явилися жорсткі, різкі, різноманітні катаклізми,
Бо більшості цікаві лиш свої, чужі падіння, злети.
Ми не помічаємо, як кришуються льодовики
І те, як все тут, там руйнує теплота.
Там, де були природою дбайливо сплетені вінки,
Лишилася лише суцільна пустота.
29.10.2016
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840507
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 30.06.2019
автор: Оля Тимошенко