Розплющила очі. Де я? Мабуть, уже там... Тиша. Спогади, як блискавки, розтинали свідомість.
Тихо відчинилися двері. Зайшов лікар.
-- Добрий день! Сьогодні сонячно. Сніг майже розтанув. Як ви?
-- Нічого. Усе гаразд. Скажіть мені, які в мене перспективи?
Лікар уважно подивився в очі пацієнтки, розмірковуючи, як знайти потрібні слова, щоб не влучити в саме серце.
-- Не хочу засмучувати, але вважаю, що ви маєте знати: з таким діагнозом живуть декілька місяців... Не впадайте у відчай...
-- Ви не людина... Безсердечний.
-- Можливо... Не все залежить від мене...
-- У мене болить душа. За що? За що це мені? -- голос задрижав, як листочок, а потім покотилися уривчасті звуки плачу. І раптом сльози, як град. Відчай... Вона набралася сил, піднесла свій погляд на лікаря, шукаючи відповіді.
-- Буває. Я тільки інструмент, який допомагає врятувати тіло, але не душу. На все воля Божа! Тримайтеся! Після падіння обов'язково буває чудовий злет.
Вона підійшла до дзеркала й відсахнулася.
Для неї усе зникло: і сім'я, і кар'єра, і майбутнє...
А потім Церква. Молитва...
P.S. Минуло п'ять років. Млин життя перемолов минуле, залишивши Віру, Надію та Любов, які збирала по зернині, хоча іноді вдавалася в розпач, але на поміч завжди приходили вірні сестри.
-- Мамо, я знайшов фотоальбом. Це ти? -- якось запитав син, показуючи на старі світлини.
Усміхнулася і відповіла:
-- Мабуть, це не я. Придивися. Тут я безкрила, а зараз вже є крила.
І плавно підняла руки до неба, ніби для злету...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840180
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.06.2019
автор: Міла Перлина