Можливо, він згадає і не раз,
Усе, що міг відчути тільки з нею,
Жалітиме, що не назвав своєю,
Коли йому давала доля шанс.
Притисне срібний хрестик до грудей,
Та не загоїть тим душевну рану,
Збагнувши, що увів себе в оману,
Коли не серце слухав, а людей.
Коли вже звично не побачить в ній
Гарячої, як літній день, любові,
Яку щоденно очі волошкові
Несли для нього з-під шовкових вій.
Вона пішла, спокійно, без образ,
Запам’ятавши той далекий погляд,
Який сказав, що їм не бути поряд,
Тепер не він її дороговказ.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838905
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.06.2019
автор: Світлана Вітер