Схилившись над трупом убитої лані,
Білують добичу мисливці захланні,
А сонце в тумані сполоханих хмар,
Серпанком встеляє кровавий пожар.
Ніяк не втекти від русинської длані,
Лезо у ножни ховають погани,
А озеро міниться матовим блиском
Мов таця із срібла, схвильоване диском.
Свічадо відкрило їх лиця понурі,
Із ловів вертають накинувши шкури,
- Княжно я благаю, вертайте назад,
Погляньте, як цвітом вбирається сад.
На їхніх череслах гойдається сприть,
Морда відтята од лані висить.
В пустих безнадії побляклих очах,
Вам здобич на щастя, покиньте свій страх.
Вепр не випреться, зубр не вирветься,
Гадюка не вжалить, і сон ваш не здійсниться,
Стоять он над озером – мріють з нудьги,
Поезію сонця вдихають грудьми.
- Та зникли! Так хутко! Немов не було!
- Дві лані натомість, ожили Княжно!
13.06.2019
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838614
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.06.2019
автор: Володимир Каразуб