Я раптом впав, ненавмисно і сам того не бажаючи,
Впав із хлюпотом, глухо, в схвильований пам’яттю сон,
І впавши під сонцем, не рухався, потопаючи,
Прощаючись з світлом, і чистим ажурним теплом.
Он воно міниться на поверхні, з блиском переливається,
Дивним мереживом, сіткою, мрійливими гранями сну,
Глянуть на сонце, здається, лиш ті, що прощаються,
Можливо безслізно вдивляючись і я потону.
Все далі і далі, від сяйва його віддаляючись,
Під тонною вод. Я знаю: надія любові – безглузда, безжальна й пуста,
Я пручатимусь з криком, беззвучно у ній захлинаючись,
До поки холодного й темного не доторкнуся дна.
А сонце продовжить над водами переливатися,
Забравши з собою мою і твою таємницю очей,
І грітиме тих, кому ще не випало з сонцем прощатися,
Прилягши на віддих чутливих, гарячих грудей.
23.01.2019
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837932
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.06.2019
автор: Володимир Каразуб