Вже звечоріло. Поховала.
До цвинтаря вели сусіди.
Стояла, наче скам'яніла...
Заупокійну заспівали,
розлився біль по хмарах сірих!
Лише тоді здригнулась мати,
коли по цинку домовини
загуркотіло перше груддя.
майор звелів не відкривати,
отець сказав -- це не провина,
нехай сусіди не осудять.
З тих пір минуло часу досить.
Сорокадення відтужили,
вже зеленню покрились верби.
А мати біль у серці носить,
що не відкрили домовини,
не бачила його померлим.
Чи наречена, чи вдовиця --
дівча постукає у двері.
Посидять мовчки, склавши руки,
дістануть з верхньої полиці
листи солдатські між паперів,
як свідків вічної розлуки.
За ніччю -- день, за тижнем -- тиждень.
Картопля в полі підростає,
курчата вивелись нівроку.
До осені ще літо вижде
дощами теплими над гаєм.
Душа гоїться крок за кроком.
Був знову вечір. Чередою
корівку гнала з пасовища,
селом вертали з поля люди.
Вже рідна хата за рікою,
за вербами -- все ближче, ближче...
У мить зайшлися криком груди!
На сходах ганку тихо, мирно
сидів солдат. Наплічник збоку.
Кришив скоринку хліба курям.
Стояла, милувалась сином,
ні слова, ні сльози, ні крику,
вже під собою ніг не чула...
Живий! Боялась, що примара,
що видиво на раз розтане.
підвівся син, розвівши руки!
Душа надіялась не марно
на це спіткання нечекане,
відживши від важкої муки.
Ще буде -- за страшну помилку
майор приїде вибачатись,
з очей щасливої дівчини
стече непрошена сльозинка,
новину рознесуть дівчата --
він не загинув, не загинув!
А зараз -- мить, синівські очі,
синівські руки... Боже милий!
У тих очах -- незгасна пам'ять,
у тих очах -- відбиток ночі,
якою жах смертельний квилив,
ще й досі палить, палить, палить!
Час непідвладний долю стерти,
та лихові не довго скніти.
Приходить за кінцем початок --
подужавши загибель смертю,
він повернувся з того світу
могилу власну доглядати!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837883
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.06.2019
автор: Славомир