Плескались пінні хвилі, берег цілували… А його очі здавалось, щось шукали… Погляд блудив,здіймались хвилі вісокі.Думки джмелинні.
Чому такі жорстокі? О, море – море, я б мандрував по ньому. Топив би сум глибоко і втому. Життя складне одне розчарування, чому він пізнав зрадливе кохання? Високо в небі, білі чайки кружляли, дививсь на них, а спогади жбурляли, влучали в серце і воно боліло…Лише ж її кохати, так хотіло. Він пригадав, як дарував їй квіти і промовляв,
- »Моя єдина , ти найкраща на всьому світі. А хочеш, я зірку дістану, твоїм рабом навіки стану. Лиш згоду дай, за свідків будуть зорі і всі ті чари, що ховаються в морі.
А море лагідне, сріблястий блиск, атласні хвилі, при зустрічі, мов обіймалися на милі.
Та доля все вирішила за них… Одного разу, щойно шторм затих. До берега медузи підпливали… Раптово, на обличчі усмішки визивали. Вони сиділи спустивши ноги до води, немов з`єдналися два береги. Та те все, лише їм, на жаль здалося, зберегти дружбу все ж не вдалося….
Сердитий вітер бив йому в обличчя, чомусь втратив своє величчя, не смів заперечити і пішов. В той вечір, місячний, за нею інший прийшов. Вона мов розум втратила на мить... Пройшло три роки, а серце, ще щемить.
Лоскотно в ноги, пісок, ще прохолодний. Вже давно сам, йшов, мов вовк голодний. І позирав, шукав її, але кого не знати, щоб була вірна і зуміла покохати….
Під самий берег стояли лежаки і всюди – всюди різнобарвні рушники…Це ж треба, теж комусь не спиться, зупинив погляд, чи то молодиця? А може дівчина? Ледь - ледь прикрила груди, до неба погляд, очі - ізумруди. А стан - о, Боже, то ж спокуса, від хвилювання змокли вуса . Вмить зашпортнувся і втратив рівновагу, гепнувся поруч, звернула увагу. Підвелася, спустивши ноги, занурила в пісок. І зазвучав ніжненький голосок… Заставив його почервоніти,
- Ну-ну, це ж треба так летіти! Що чайку ви ловили, чи гналися за ким?
Оце то краля, подумав, стоїть перед ним!
-Ага ця чайка, ось! Здається я її спіймав - сказав так тихо і очі догори здійняв.
Відчув обличчя, як вогонь палало, на душі тепло і так легко стало.
-Ну і чого, як рак зробився,- сказала гучно, пані…
А її погляд, як світанок ранній! Ті ясні очі і усмішка дали надію, подарували йому світлу мрію…
Вона сміливо - показала рукою,
-Бери лежак, лягай поряд зі мною! Проспав, он бачиш зайняли все, аж до води… Я ж не кусаюсь, давай поруч падай - ось сюди.
Захвилювалось море, вітер розгулявся… У котрий раз на неї задивлявся. Що за русалка? І звідки вона є? Згадав ту першу, у грудях, аж пече. І він зненацька рішуче встав, в очах топився, запитав,
-У кого взяла таку гарну вроду? Така смілива! То, що йдемо в воду?
-А чом би й ні, дивилась хитро, як лисиця. В такій компанії! Чому… я не проти повеселиться…
У прохолодну пелену води, пірнали двоє, не знаючи страху, веселий сміх линув навкруги, легко і боязко торкався стану. Якби сподобатись красуні, щоб не прогнала, як йому важко на душі, якби ж то знала….
З води до берега вже обійнявшись йшли, обом здалося один одного знайшли. Збирало сонце з лежаків роси ранні. Легка розмова, відчуття потреби в спілкуванні. Чи так буває, про себе думав в надії. Невже нарешті збудуться мрії? Чи правда, що мені знову шанс - дала доля? Нехай все буде так, як є, нехай неволя! Чим та строката одинокість, що гризе душу… її жорстокість. Бажання попасти в ніжні обійми, нехай, як в сітку та щоб назавжди… Щоб бути разом, як це море й його довіку рідні береги.
Літо 2018р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837555
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.06.2019
автор: Ніна Незламна