Стільці у залі –
густі волосяні фолікули,
в яких мляво сидять люди-волосинки.
Вони абияк порозкидувані
мармуровим скальпом приміщення,
в якому, наче роки довгожителя,
згорає нерв за нервом,
волочиться година за годиною
тягучою нугою.
Глядач з розпуки сіпає ногою,
волосинки паряться
під задушливим мармуровим каптуром
міського палацу культури,
а скальпик стрімко й невблаганно
лисіє і лисіє,
лисіє і лисіє,
лисіє і лисіє,
втрачаючи цінний волосяний покрив,
що його не подужає втримати
в'язкий "had-&-sholders"
невтомних пісень та віршів.
Цей концерт – без кінця і краю –
ніяк не збереться,
ніяк не наважиться,
ніяк не добіжить примарного кінця.
А череп лисітиме і лисітиме,
лисітиме і лисітиме,
лисітиме і лисітиме,
щоб стати врешті голим і гладким,
немов коліно старого діда,
немов молочна гузичка малюка!
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836250
Рубрика: Білий вірш
дата надходження 21.05.2019
автор: Олександр Обрій