Мій дід,був ветераном Вітчизняної війни,
тож з інтересом його,розпитували ми.
Та дід розказував нам ,дітям-не багато,
тільки все очі витирав й курив завзято.
Тепер як дорослими стали онуки всі-
порозуміли,чому так важко згадувати будні фронтові.
Бо ми те покоління,що війни не знало,
і покоління наше,про подвиги лише читало.
Геройську долю на себе,ми всі приміряли,
радіючи і завідуючи героям,що вони стріляли.
А ще нагороди у дідуся- на всьому піджаку,
намалювали думку-як по щастило дідусю.
І тільки як дорослими усі ми стали,
помилки ми свої у раз-всі поміняли.
Ми зрозуміли,чому у дідуся були сльози на очах,
а ще ,що нагороди не дають всім-просто так.
І романтика військова "відпала" на завжди,
коли на Україні,побачили ми наслідки війни.
Коли хати розбиті і обпалена земля,
а ще як плачуть люди і маленька дітлашня.
Та саме більше зрозуміли,що таке війна,
коли убитого в бою,привезли у село-ще зовсім юнака.
Ось тепер вже свого дідуся я зрозумів,
про,що нам дітям-розказувать він не хотів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836184
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.05.2019
автор: Бабич