То не дощ, а сльози по її лицю біжать,
А місяця не видно із-за чорних хмар,
Вона стоїть одна, сама собі чужа, –
Життя заставило прийнять новий удар.
Вона давно не знає достеменно,
Як пахнуть квіти в мами біля хати,
Як можна довго кликати даремно
Й по вулицях міста до ранку блукати.
Як можна до підлоги тиснути педаль,
Як дим солодко й терпко тане в роті,
Як тяжко зізнаватись, що їй жаль,
І як вона втомилась на роботі.
Як ніжно огортають хвилі тіло,
Коли вона летить униз з моста,
І як вона усе ж була щаслива,
Як ненадовго залишалася сама.
Як може бути все неоднозначно,
Як тиха музика запалює вогонь,
Коли вона так ніжно й необачно
Гітару випустить з своїх долонь.
Як вона себе малює персонажем,
А телефон мовчить – не чуть дзвінка.
І як боїться, що їй нарешті скаже,
Що просто все, і вона лишиться одна.
Вона давно упевнена на усі сто,
Що він її кохав, проте боявся,
А не вона як, то більш і ніхто,
І він їй уві сні у всім зізнався.
Вона бачить його у снах,
І сльози завмирають під повіками.
Була схиблена на його устах,
Але кохання обернулося помилкою.
Дощ тихо співає про неї
І у калюжах розчиняє сум її,
Але у телефоні в галереї
Лише його старі фотографії.
Вона згадує його лице,
Коли на своє дивиться обличчя,
Не хоче думати, що це вже все,
Й між ними знову протиріччя.
Вона його просто любить,
І жгучі сльози знову під повіками,
А він лиш просить відпустить,
Й не жить минулими помилками.
І вона, звісно ж, йому підкориться
І тільки всміхнеться гірко востаннє,
І більше нічого уже не повториться,
Та вона виконає його бажання.
Просто зробить два несміливих кроки,
Пальцем торкнеться щоки
І згадає всі прожиті поряд з ним роки,
І серце розіб’ється від почуття вини.
Притиснеться до губ знайомих,
Потисне рідне плече
І не покаже своїх очей червоних,
Де сильно так від сліз пече.
Нехай іде. Це просто вже нарешті все,
Він хоче йти без неї, хай уходить з Богом.
І то лише її стосується, що не переживе,
Але ж чия вина, що в кожного своя дорога?
Він тихо її відпустить,
На прощання потисне руку,
А її нарешті попустить,
І вона визнає розлуку.
Усміхнеться тремтячими губами,
Промовить тихо: «Прощавай».
І ким же вони стали? Ворогами?
Промовить тихо: «Краще відпускай».
І він піде, вона це зразу знала,
Й вона без нього теж не буде,
Але ж завжди його чекала,
Тепер же точно не забуде.
Як молитва знову кожен вечір:
«Тільки би ти просто був»,
І тремтять її втомлені плечі,
І у голові – лише шум.
Він так сильно їй подобається,
Вона заради нього піде на усе,
І кожен день немов би знов закохується,
І почуття її святе.
В обличчя гірка правда:
Він її не вартий,
І досить жартів тих дурних
Про те, що зовсім не хотів.
Вона йому байдужа,
Й не знає, що сказать,
Болить ще дуже-дуже,
Але все ж треба вибачать.
Зовсім не потрібна йому вона,
Так буває у цьому житті,
Він просто піде, далі хай сама
Ридає в темряві на самоті.
Він буде з ким завгодно, та не з нею,
Він буде без неї щасливий,
А вона хай йде дорогою своєю,
Й не згадує, як любила.
Він чужа для неї людина,
Й цього ніколи не змінити.
І яка, в біса, із них родина,
Як він без неї хоче жити?
Він уже навіть не кричав,
Але по пальцях кров стікала,
Він просто часто-часто видихав,
Та на колінах перед ним вона стояла.
Вони сварились голосно і сильно,
Він подумки уже давно пішов,
Але ж вона рида, як божевільна,
Але ж колись він щось у ній знайшов.
Він просто дивиться на неї,
Йому навіть майже не шкода,
А вона ще не знає миті тієї,
Що вже давно була одна.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=834453
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 04.05.2019
автор: Маргарита Мельничук