Ой, що ж тут в нашій ванній завелося?
На раковині, скраю – пишний жмут
добірного жіночого волосся,
такого, що й женці, мабуть, не жнуть.
«Колосся» стигле манить і лисніє.
У згадках – ти і твій добірний виск.
Чи десь такі в природі голосні є,
з якими ти під стелю пнешся ввись?
Чи є такі слова у нашій мові,
щоб ними твій пучечок наректи?
Хто зна: чи то з потреби у обнові,
чи то від нервів вилисіла ти?
Якщо ж тобі цим віршем серце краю –
твої пожинки хай ще полежать,
поніжаться на раковині, скраю…
Ще, певно, не перейдена межа.
Твій віхоть ще не плаває у супі.
І в горлі ще не дряпає моїм.
Якщо так розібратися, – по суті,
я, може, суп і... з віхтем попоїм.
Обплутала мене, мов рибу – сітка.
Із рота кляпом жмут уже стримить.
Хоч ти мені й не жінка, – лиш сусідка, –
безцінна із тобою кожна мить!
Під автентичне багатоголосся,
зронивши набубнявілу сльозу,
в долоні стисну жмут її волосся
і в серці, наче хрестик, понесу.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833062
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.04.2019
автор: Олександр Обрій