Моє життя, немов шляхи лелечі...
Земля і небо, ранки й вечори...
Зі мною, ось, навпроти, явори
І ці дуби — столітні та пророчі.
Отут, в зеленім лісі все говорить
І мого серця чує глибину.
Сльозинки, що окутали сосну,
Досвітній ранок росами відтворить.
Тулюсь дерев... Дуби лікують рани,
Ліс знає все про легкий шорох й звук.
На відстані років, прощань, розлук...
Як і в людей, в природи свої шрами.
Тут, я своя. Цій тишині — століття!
Крилатим — вольність, небо над землею.
— О мій далекий, світлий апогею*!
У незворотний вимір — півстоліття
Апогей* — найвищий ступінь чого-небудь; вершина, розквіт.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832758
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.04.2019
автор: ГАЛИНА КОРИЗМА