Мов весняна вода, роки збіжать,
Та впевнений: згадаєш ти колись,
Як під вікном щовечора стояв,
Як через тебе світом я нудивсь.
Дурний, я, завмираючи, чекав,
Коли запалиш світло у вікні,
І в той момент багато б я віддав,
Щоб руку простягнула ти мені.
Я був наївний і смішний в очах
І пацанів сусідських, і бабів.
І у невмілих римах та словах
Я серця маскував пекучий біль.
Комічним був й не переймався цим –
Важливіший міраж був над усе.
Але немало пройде літ і зим –
Збагнеш: прогнала щастя ти своє.
Оригінал:
Так быстро пробегут десятки лет...
Но я уверен, как-нибудь потом
Ты вспомнишь, погасив в окошке свет,
О том как я томился под окном.
Я, глупый, с замиранием стоял
С щенячьей преданностью вглядываясь ввысь,
Я б в тот момент так многое отдал,
Чтобы с тобою за руку пройтись.
Наивный... Как смешон я был в глазах
И пацанов соседских и старух.
И в неумелых рифмах и словах
Я боль маскировал и сердца стук.
Комичность сцены не томила, нет,
Куда важней иллюзия была.
Я понимаю: через много лет
И ты поймешь, что счастье прогнала.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832172
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.04.2019
автор: макарчук