Піски жовтіють пасмами русявого волосся,
Невидимими гребінцями їх розчісують жаркі вітри.
Мені це не примарилося, не привиділося, не здалося –
Я там була колись, та час і вітер стерли всі мої сліди.
Це селище туркменське звалось Дарваза,
З населенням затурканим і дикуватим.
Стояли юрти там, а не біленькі хати.
В басейн стікала здалеку привезена вода.
Нам видавали її порціями, наче страви у їдальні.
Картопля теж була нечуваною розкішшю для нас,
Але життя привчило до невибагливості в цьому стані.
Контрастною і романтичною була пустеля без прикрас.
Пустеля Каракуми! Пісок, сліпуче сонце, спека.
І бурі пилові, нуртуючи, виводять з рівноваги,
І трубка телефонна з тріском б’є грози розрядом,
І нам бракує вже терпіння і відваги…
Спекотні дні і прохолодні ночі – так весна прийшла.
Її ми виявили несподівано, мов диво-дивне.
Тендітними стебельцями підсніжників пустеля зацвіла,
На нас війнуло щось давно забуте, рідне.
А трохи згодом розгадали ми складну загадку,
Яку пустеля сторожко ховала разом з краплями води,
Коли була послаблена її жагуча мертва хватка
Знайшли ми горбики піщані – то були гриби!
Як тішилися ми, хоча пісок їм був приправа.
Нам вже не забивала дух бавовняна олія,
Пілоти пригощали нас пельменями з джейрана.
Чим не життя? Якби не їла нас чужинка-ностальгія.
А далі трохи звикли ми в чужім краю,
До газового факелу ходили, що палав і видівся далеко.
Там ввечері було чудово, таємниче, мов в раю.
Бархани слухали пісні про чорнобривці і лелек.
У Дарвазі верблюдів я побачила зблизька.
Ми їх боялися, хоч свійські це були тварини.
З пустелі повертались виснажені, як діймала спека,
Й ревіння моторошний звук по тому довго линув.
Ми з подругою так тікали від страхіття того, колись,
Так пам’ятаю, хоч минув доволі довгий час.
Фотографувались ми в пустелі. Навкруги- нікого,
Лиш три верблюди, в мареві ревучи, йшли до нас.
Побігли ми. Вони ж галопом нас, як коні, доганяли
Пісок, мов хмари вище голови летів…
Не смерть була нам з подругою, певно б затоптали
Будівля трапилася – смерч погоні мимо пролетів.
Це найстрашніше, що запам’ятала з тих часів,
А ще, купатись ми літали в сірководневе озерце.
Воно лежало блюдцем в центрі Каракумів,
Немов живе, пульсуюче, оголене у грудях серце.
Там гейзер бив з глибин так нерозсудливо і щедро
І пахло сірководнем, сіль вкривала тіло…
Бархани навкруги в’юнилися розпечено і мертво,
А ввечері, доволі накупавшись, вертольотом прилетіли.
Тут знову пам’ять змалювала мить страшну і відчайдушну –
Сідали ми в туман, хоч вийми очі.
Навпомацки і навмання. Кричали наші юні душі!
Та м’яко приземлився Мі-1, пілот сміливий був напрочуд.
А ще згадала, як чекали ми листів.
Як ми раділи їм, коли така траплялася нагода!
Читали на ходу і погляд щастям мерехтів.,
То нам була найвища, найсвятіша нагорода.
Ось так і подруга моя, було, так тяжко зачиталась,
І так заглибилась, що йшла невідомо куди.
Не там вона була, а десь либонь в Дніпрі купалась,
А на шляху її стояли і дрімали верблюди.
Обличчям і рукою Валя «поздоровкалась» з верблюдом,
Сомбреро з голови зависло на плече.
Верблюд, жуючи, споглядав, що ж далі буде.
І як зі страху у людини піт рясний тече.
Ще згадую любов свою тендітну і дитячу.
Він дарував мені пустельних квітів жаль,
Бо те захоплення було приречене, незряче,
Та залишило тихий сум, незгоєну печаль.
Аеропорт по площі Дарваза. Минуло скільки років!
Які, мов верблюди, промчали, не пройшли.
Та часто в сні, або без сну ці спогади порушать спокій,
То їх жаркі вітри туркменські в Україну занесли.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832102
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.04.2019
автор: Лариса Чорноус