Самотній ранок, самотня кава,
Лиш спів пташиний, мов передзвін.
Самотнє сонце, між хмар заграва,
Вона самотня, самотній він.
Ковток живильний, тепло по тілу,
Душа ж замерзла від самоти.
"Тобі немає до мене діла?
Чому не дзвониш, не пишеш ти?"
Фейсбук ще сонний, новин немає,
Його сторінка ... рука тремтить ...
Зелена крапка в кутку палає ...
"Так він в онлайні ... Але мовчить ...
Прислати каву? Чи просто смайлик?
Привіт, ну як ти? Уже не спиш?
Чи натиснути одразу виклик?
Ні ... Не наважусь ... Чому ж мовчиш?"
"Вона на сайті, мабуть, п'є каву
І шле для когось палкий привіт.
Як покорити цю горду паву?
На ній зійшовся весь білий світ...
Писати першим? А чи вартує?
Навіщо я їй у світі цім?
Активне в неї життя вирує:
На фото - друзі, робота, дім".
Рука здригнулась і випадково
Відправив меседж - і смайлик в нім ...
"А чи відпише хоча би слово?" -
на мить в питанні застиг німім.
А в неї серце, мов грім гуркоче:
Здійснилась мрія! Він не забув!
"Привіт, як справи? Кави не хочеш?
Я так чекала ... Ну де ж ти був?"
Вже не здається самотнім сонце,
Ранкова кава смакує їм,
Відкрило щастя в душі віконце,
Вже не самотні вона і він.
В цей час на небі, сховавши стріли,
Амур затямив урок на вік:
"Обом у серце я влучно вцілив,
Ще ж треба було штовхнути в бік!"
© Зоряна Кіндратишин
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830446
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.03.2019
автор: Зоряна Кіндратишин