В одній місцині, край села,
майже біля лісу,
мала хатка там була,
а в ній баба з дідом...
Жили собі, поживали,
в господарстві дещо мали:
і ягничка в них була,
і теличка мала,
кури були з петушком,
й сірий котик із хвостом...
Ось діждалися Різдва,-
баба всього напекла:
пиріжків,медяників,
та ще і крендиликів...
Наварила киселику,
ряжанки зробила,
ще й кашу зварила...
Удвох з дідом посідали,
та й колядників чекали...
Не прийшов до них ніхто,
бо ж далеко всім було,
та й рідні вони не мали,
тому й дуже сумували...
Зажурилися старенькі,-
не прийшли до них маленькі,
зрілі й навіть молоді,
аж зневірились тоді...
Так зажурені й сиділи,
спать лягати не хотіли,
і не їли, й не пили,
і сумні дуже були...
Чи відчули, чи почули,-
їх із вулиці гукнули:
-Дозвольте у вашій хаті
мені колядувати!..
-Колядуйте,- каже дід,
-Колядуйте, - каже й баба...
Та почули голос - грім,
не сподобався він їм...
Тож сиділи вже тихенько,
й прислухалися гарненько...
-А у діда є ягничка,
молоденька,як синичка,
і теличка є, і баба,
і до Бога є в них шана,
тож давай, діду, ягничку,-
за колядку невеличку:
-Коляд! Коляд! Коляда,
віддавай, діду,ягня!..
Дід злякався і сказав:
-Ні, ягничку я не дам,
Вона ж у нас ще маленька,
як дитина нам рідненька,
ми дамо тобі гостинців,
так у свята ці годиться!...
-Віддавай, діду, ягничку,
хоч вона і невеличка,
не даси, я вас уб"ю,
і ногами затопчу!..
Що ж старим було робити,
без ягнички будуть жити...
І почули грюк і стук,-
і у вікна, і у двері,
а від стін вже чувся звук,
щось посипалося з стелі...
Віддали вони ягничку,
свою радість невеличку...
Взяв колядник - вовк на спину,
і поніс її в ліщину,
там ягичку задушив,
з апетитом її їв!..
Як наївся, відпочивав,
спав, лежав, навіть гарчав...
Небагато пройшло часу,
знов помчався він до хати...
І колядку вже не нову
а ту саму співав знову...
Дід сказав колядникові,
що нема що давать знову,
Коляд-Коляд- Колядниці!
Є лише гарні гостинці...
Та вовчисько не вгавав,
вже теличку вимагав...
Довелося і теличку
віддать вовку, як ягничку...
З"їв вовчисько і теличку,
точно так, як і ягничку...
Знов прийшов до хати,
щоб колядувати...
На цей раз велів віддати,
бабу вже йому із хати...
Дід підняв вже та-ра-рам,
і кричав: "Баби не дам!"
"Не віддаси баби,
я й тебе заберу,
ще й завалю хату,
будеш тоді знати,
як вовка займати!"
Хоч боліли в них серденька,
попрощалися старенькі,
схилившись на шати,
пішла баба з хати...
Приніс бабу вовк у ліс,
де ягничку й теличку з"їв,
на пеньок посадив
і сміявся, що є сил...
На пеньку баба сиділа
і тихенько шепотіла:
-Рости-рости, пеньку, вгору
на зло дикому вовкові!..
Вовк тим часом відпочив,
знову їсти він схотів,
подивився, а вона
вже вгорі сидить одна...
Вовк сердито загарчав,
гризти той пеньок почав,
зуби якось поламав,
і до коваля помчав,
зуби нові заказав,
злий сидів і знов ричав...
Доки вовк туди ходив,
бабу він че чув, не бачив...
А та мовчки не сиділа,
а тихенько шепотіла:
- Рости, пеньку, тепер вниз,
буде вовкові сюрприз...
Низький пеньок знову став,
як в пригоді побував...
Баба з пенька встала,
і швиденько втікала...
Ішла довго, заблукала,
якусь хатку відшукала,
була хатка та незвична,
з сиру й масла велична...
Щось бабуся відірвала,
їла так, ніби співала,
бо ж голодна вже була,
сил та їжа додала...
Зайшла в хату,красота,
там одна лиш доброта:
усе з масла там і сиру,
є що їсти безупинно...
Баба знову їсти стала,
усе в хаті розглядала,
як наїлась, то й сховалась,
бо ж господарів боялась...
Кози в хаті тій жили,
і додому як прийшли,
бабу швидко відшукали,
жити з ними наказали.
А щоб баба не втекла,
з нею цапа залишали,-
коли з дому поспішали...
Баба сидить під коритом
і шепоче, як молитву:
-Спи, спи, цапе-цапеняточко,
на обидва оченяточка.
І цапок той засинав,
й бабі тій не заважав,
вона радісно вставала,
їла масло вона й сир,
не робила гармадир,
а коли вже наїдадась
під корито знов ховалась...
Кози ті, коли вернулись,
зрозуміли баби хитрість,
цапа того вони вбили,
його іншим замінили,
із трьома уже очима,
щоб та баба не хитрила...
Повторилось все як вчора,
та заснули ж лиш два ока,
баба ж то про це не знала,
з-під корита вона встала,
хапонув її той цап,
і тримав її отак...
А як кози повернулись,
усі разом усміхнулись,
і рішили бабу вбити,
та вона стала просити,
щоб її не убивали,
вона жити буде з ними...
Так із козами й жила,
і варила, і пекла,
воду гріла, траву рвала,
щодня в хаті прибирала,
і раділи усі кози,
що так гарно в їх господі...
Та сумною баба стала,
дуже-дуже заскучала,-
і за дідом, і за хатою,
на добро багатою...
Коли кіз не було дома,
вже й зібралася додому...
Взяла масла вона й сиру,
та й пішла в свою хатину.
Цього разу не блукала,
рідну хату відшукала.
Підійшла вона до хати,
в вікно стала підглядати...
Дід в той час насипав каші,
був сумний, та став жувати,
баба взяла грудку масла,
та й підкинула в ту кашу...
Дід подумав грязь упала,
от біда, каша пропала...
Але ж їсти так хотілось,
що викинуть не насміливсь...
Та все ж їв він через силу,
і нарешті зрозумів він,
що та каша, що він їв
ще добрішою вже стала...
Хоч наївсь та засмутився,
чи то сон йому приснився,
чи було то наяву,
чи привиділось йому...
Він почув голос бабуні:
-Милий, відчини, прошу я!
Дід зрадів аж донестями,
відкрив двері і до баби,-
пригортав і цілував,
і веселий знову став...
Вони довго ще жили,
і щасливими були...
І ягничку знов купили,
і теличку й порося,
оце й казочка уся!..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827174
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.02.2019
автор: геометрія