Тут тиша й він… у одиночній камері,
Ще холод – змій, що проймає кволе тіло,
Легенький шурхіт, вже здається в бункері,
В душі журба і серденько щеміло.
Одне віконце, таке, як дві долоні,
Пітьма їдюча, пече, мов травить очі,
Раптово щоки, вмиють сльози солоні,
А сон далеко, тікав в обійми ночі.
Думки літають, де наші – побратими,
Що були поруч, де смерть, на передовій,
Якби ж то зараз, він разом стояв з ними,
Жаль у капкані, стиснув сильний сніговій.
.
Зима сувора… мороз маскує ріки,
І сніг ховає всі урвища й снаряди,
Гуркіт війни, для народу не ліки,
Розчарування й біль, нічні, смертні наряди.
Так підповзав, ворог прихований в сітці,
Ніхто не спав, знову зривались левади,
Під свист гранат, вмить очутився у клітці,
Всюди гриміло… чуть звуки канонади,
Скрипнули двері… наглядач, погляд терпкий,
Як псові кинув, сірий, сухий шмат хліба,
І сива юшка, від неї запах гидкий,
Як ненажери, орла дике зітхання.
Скільки чекати, чи вийде із полону?
Голова в пеклі, від думок і печалі,
Стіну дере, вперто ложкою, холодну,
Відмітить день, чекає, що ж буде далі.
Не мре надія, вірить, що не забудуть,
І дадуть знати, неньці, що так жде дзвінка,
Воїнам вірить, перемогу здобудуть,
Спитає долю, чому випала гірка.
15.02.2019р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827025
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.02.2019
автор: Ніна Незламна