Монолог пенсіонера

Важко  стало  в  світі  жити,
А  вмерти  ще  важче.
Не  хватає  потом  вмитих,
Грошей  всім  ледащим.

Попродали  все,  що  бачать,
І  не  бачать  тоже.
Що  із  нами  далі  буде?
Поможи  нам  Боже.

Ходим  в  церкву  молитися,
Господь  нас  не  чує.
Мабуть  дуже  нагрішили,
Дома  не  ночуєм.

Не  ночуєм,  бо  кочуєм,
По  чужому  світі.
Принижені,  ображені,
Босі  і  роздіті.

Свої  пани  в  кабінетах,
Совістю  торнують.
І  не  бачать  і  не  чують,
Як  народ  нудьгує.

Поміняли  на  долари,
Неньку  Україну.
Залишивши  онучатам,
Злидні  та  руїни.

Своїм  юнкам  помогли  Ви,
Продать  честь  дівочу.
Заробляють  долярики,
Там  посеред  ночі.

Хто  жив  скромно  і  правдиво,
Поламали  долю.
А  робочий  люд,  молодий,
Загнали  в  неволю.
Вже  давненько  наші  люди,
Пісень  не  співають.
Ходять  душі  озлоблені,
По  квітучім  краї.

Німі  ходять,  розгнівані,
Завість  серце  крає.
Від  виборів  до  виборів,
Правду  виглядають.

Чиста  правда  десь  гуляє,
З  брехнею  зличалась.
Чесним  людям  як  втопитись,
Нічого  не  осталось.

Не  такі  ми  колись  були,
Всміхались  прибулим.
А  що  зараз  з  нами  сталось,
Вітатись  забули.

Може  комусь  і  весело,
Жити  в  нашім  краї.
Та  чи  можна  веселитись,
Як  другі  страждають.

Анатолій  Меланін

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826196
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 20.02.2019
автор: Анатолій Меланін