Ми лежали з тобою на ліжку,
В грубці тихо «стріляли» дро́ва.
Ти читав тоді мене, як книжку
Не могла я вимовити й сло́ва.
Цілував, обіймав і леліяв,
Ти мене зігрівав від морозу.
За вікном вітер снігом віяв,
Не хотілось вертатись додому.
Нашу тишу вкрадали метілі,
Що буяли із самого ранку.
Ми на цій білосніжній постілі
Дожидатимемо світло світанку.
Мерехтіння у грубці скінчилось,
Мабуть, дрова усі догоріли.
Із очей знов сльоза покотилась
Ми за ніч увесь світ облетіли.
На світанку вертатись додому,
А з тобою прощатись не хочу.
Чую в душу наближення шторму,
Підчиняюсь тобі, щоб не зурочить.
Ти кохав, цілував, як в останнє,
Із довірою я віддавалась.
А кохання було те несправжнє,
Якщо потім у муках вбивалась.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826005
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.02.2019
автор: Romashe4ka