Минуло тридцять літ, його чекають,
Односільчани, друзі і батьки,
Сльозами біль на плитах висікають,
Й не вірять в неминуче всі роки.
На поминки й річниці носять квіти,
Зітхають, а з очей знов дощ іде,
Все вірять, сподіваються, чекають,
Що він живий і скоро він прийде.
Коли гроза за вікнами постука,
Чи буревій, а може снігопад,
В душі родини розпач і розпука,
Якби все повернулося назад.
Навіщо сон цей апокаліптичний
Всі тридцять літ чекання і страху,
Як вишкребти, глухий кут політичний
Як знищить в пам’яті трагедію лиху?
Як же забуть те пекло у Кабулі,
Ті вибухи, що нищили орлів?
Підступні та страшні ворожі кулі,
Болючі рани, що печуть і до цих днів.
Минуло тридцять літ, а серце плаче,
За тих всіх, хто потрапив у капкан,
Обличчя із плити могильної, юначе,
Не знало, що таке Афганістан.
15.02.2019
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825607
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 15.02.2019
автор: Інна Рубан-Оленіч