Опинилися в Луцьку ми.
Ненароком, непередбачено,
Кажуть – щастя завжди оплачено,
Чи надією, чи слізьми.
Ми напроти – рука в руці,
Вітер сіє дурман акації,
З нас знімає хвалу й овації
І розносить в усі кінці.
Вийшов місяць – сторожовий,
Вчувся плескіт води об пристінки.
На нічліг поспішили ластівки,
Вглиб мурованої канви.
Звуки, шепіт, лиш тінь мовчить,
Простяглася удаль за брамою,
Невимовною досі драмою
Замок привидом височить.
Між бруківкою сизий мох,
Як вода до каміння тулиться,
Запах кави пливе по вулиці…
Ми у літнім кафе удвох.
Вечір стелить трав оксамит,
Лине м’яко соната Шуберта.
Їдуть вершники з замку Любарта –
Крешуть іскри із-під копит.
Нещодавно двобій тривав,
Древні стіни ледь-ледь здригалися,
Мужньо лицарі там змагалися…
Списом хтось з них шолом зірвав.
То все гра. Двадцять перший вік,
Лише замок не знає старості,
Знай, прищеплює духу паростки,
Хоч і втратив змаганням лік.
Нетутешні ми, вже ж, а втім,
Місце зустрічі має значення,
Бо найперше оце побачення,
Стало знаковим у житті.
Сяйво дивне від ліхтарів,
В тишу літню вдяглася вулиця.
Ми до дійсності повернулися…
Потяг… жде. На вокзал скоріш…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824421
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.02.2019
автор: Полісянка