Наш віртуальний чат - сон.

[i]Незнайомцю,
Як  часто  я  приходжу  у  твої  сни?    я  там  щаслива?
Чи  у  тому  невідомому  й  неконтрольованому  світі,  ми  шукали  загублені  зорі?
А  ти  бачив,  як  промені  падали  в  далекій  долині  саме  на  нас,  захованих  під  тінню  великого  мудрого  дуба?  
А  чи  билося  твоє  серце    в  конвульсіях,  коли  ти  втрачав  на  мить  мене  уві  сні?  У  мене  так..  
Сон  скоріше  мені  нагадує  кімнату  найзаповітніших  мрій  та  найчорніших  страхів.  У  тій  кімнаті  повно  різноманітних  картин,  і  всіх  їх  я  майстерно  малювала  олійними  фарбами,  але  …хтось  за  мене  обирає,  яка  картина  має  бути  фоном  усього  мого  сну.  В  тому  сні  я  страшенно  боялась  втратити  тебе  з  поля  зору,  не  знати,  як  знайти  і  як  повернути…Це  відбувалось  досить  незвичайним  чином.
Відомі  мені  вже  в  реальності  відчуття  беззахисності  з’являлись  раптово.  Бачу  дорогу,  чую  спокійну  музику  для  таких  любителів  подорожувати,  як  ми,  торкаюсь  твоєї  руки,  яка  міцно  й  владно  лежить  на  ручнику  машини,  поглядом  обіймаю  таке  зосереджене  лице,  усміхаюсь,  теплий  вітер  сильно  куйовдить  моє  волосся,  і  аж  раптом  з-під  ніг  зникає  рівновага,  твоє  обличчя  зненацька  стає  нечітким,  розмитим,  а  потім  зовсім  розсіюється  між  масками  незнайомців  –  я  втрачаю  наш  рай.  Провалююсь  до  безодні,  лечу  вниз  чорною  дірою  й  кричу  на  допомогу,  закриваю  вуха  від  брудних  лайок  чужих  мені  людей…Вони  всі  тягнуться  до  мене,  руками  доторкаються  до  плечей,  голови,  рвуть  волосся,  нігтями  дряпають  лице…  дехто  кричить  щось  у  вуха,  дехто  безумними  очима  дивиться  мені  в  зіниці  та  пошепки  незрозумілою  мовою  щось  промовляє  в  мої  уста,  ніби  відтворюючи  якесь  прокляття.  Розриваюсь  між  сном  і  реальністю  –  прокидаюсь.  Втратила  зв’язок  з  тобою.
Ось  це  і  є  мій  кошмар.  
Коли  засинаю,  то  дуже  хочу  нарешті  побути  хоч  десь  наодинці  з  тобою.  А  то  цей  світ  постійно  нам  заважає,  постійно  кричить,  що  рано  ще  бачитись,  що  поживіть  поки  що  один  без  одного…а  я  не  можу.  Віриш,  любий  не  можу  жити  без  тебе  безтурботно.  Всередині  сильна  колотнеча  почуттів,  через  які  мені  кортить  купити  квиток  в  будь-яке  місто  і  просто  їхати…їхати  в  очікуванні  захопити  ті  рідні  очі,  руки,  посмішку…Ладна  бігти  крізь  морозний  дощ,  безжальний  крижаний  вітер,  аби  лише  перетворити  сон  на  реальність.
Я  ненавиджу  той  факт,  що  вітер  може  торкатися  тебе,  а  я  -    ні.  Ненавиджу  й  думки  про  твоє  перебування  з  іншим  жіночим  тілом,  про  відсутність  мене  у  твоєму  житті.  Нестерпно  розлючена  на  долю,  що  не  можу  бути  поряд  під  час  твоїх  успіхів,  радіти  за  тебе,  з  тобою  більше,  ніж  хто-небудь  і  у  випадку  невдач  мовчки  налити  тобі  смачного  чаю  й  ззаду  обійняти  знесилені  плечі...  
Мені  дуже  шкода.  Що  єдине  місце  де  ми  можемо  бачити,  відчувати  один  одного  –  це  сон..  І  навіть  тут  потрібне  щастя.Але  ти  завжди  тримай  мене  міцно  біля  себе  навіть  якщо  доля  забере  у  нас  цей  нічний  віртуальний  чат.
З  любов’ю,
Твоя...[/i]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823880
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.02.2019
автор: дівчина з третього поверху