Він дарував без приводу їй квіти
Й прикраси із гірського кришталю,
Та головне – він дарував бажання жити.
Вона казала йому щиро: "Я люблю!’’
Сусіди ними тихо милувались,
І говорили пошепки: “Авжеж!
Якби у нас чоловіки так закохались,
То щастю не було би уже меж!”
Та час пройшов, вже сивина на скронях,
І посмішка вже зникла на вустах,
Нема тепер його руки в її долонях,
Їх щастя зникло, загубилося в літах.
Тепер у кожнім їхнім слові недовіра,
Образа, недомовленість якась,
І туга за минулим та зневіра,
Як той полин – проявлено гірка.
Чужа людина… Що вона, що він їй…
Живуть окремо, в гості ходять теж,
Долають кожен сам життєві буревії,
Бо пристрасті в сім’ї не мали меж….
Та якось йшла по вулиці вона,
Додому з магазину, було темно…
Й почула: б’ють когось три пацана,
Три гопника – на поміч йти даремно?
Ні, будь що буде – вчили так її батьки,
Що йти на поміч завжди треба людям.
І помахом тендітної руки,
Вона влучає гопнику по грудях.
“Ты одурела баба, шо ты бьёшь?
Я щас как врежу – ты уже не встанешь!''
Та звук сирен лякає трьох “святош’’ –
Вони поспішно, похапцем тікають.
“Що це за чоловік такий лежить?
В крові обличчя, та таке знайоме…’’
І серце стиснулось у неї вмить:
“Це ж він! Цей мій колись коханий Рома!’’
Стирає кров вона з його повік,
А він лежить так непорушно-тихо,
Її колись коханий чоловік…
“Яке ж його спіткало лихо!
Ні, я не кину, виходжу його,
Якщо врятують лікарі, якщо врятують…”
І обняла колись коханого свого -
Його життя таки чогось вартує…
Щодня вона в лікарні – він лежить,
І пам’ять повертається поволі:
Ця жінка, що тут день і ніч сидить –
Та це ж його колись кохана Оля!
О, як вона ходила, ніби лань,
І як вона літала, ніби пташка!
Коли ж вони переступили грань,
Поза якою разом жити стало важко?
Та неважливо вже коли - тепер вона
Для нього знову стала надважлива,
І в серці знову зойкнула струна,
І знов кохання засвітилось диво.
“А може ми забудем, що було
Між нами в ці роки?’’, - вона сказала.
І в серці знов з’явилося тепло,
Як в юності вона його кохала!
Він теж нарешті зрозумів усе –
Всі свої промахи і помилки колишні.
Тепер на хвилі щастя їх несе -
Несе життя… А може й сам Всевишній…
І знову тішаться старі сусіди з них,
І щастю їхньому радіють їхні діти,
І знов в оселі їх дзвінкий лунає сміх,
І знов без приводу він їй дарує квіти…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822267
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 22.01.2019
автор: Володимир Мілянчук