День, що змінив її життя / проза/

               Не  можна  викреслити  з  пам`яті  той  день,  що  змінив  все    її  життя….Не  змогла  пробачити,  тому  й  не  приїжджала  сюди,  в  рідне  село,  де  босонога  по  стежках.  Де  з  мамою  в  шовкових  травах  була  щаслива,  
Із  квітів  польових  плела    віночки.  Де  з  хлопцями  грала  в  волейбол  і  разом  з  ними    бродила  по  калюжах…
   Дитинство…..      То,  як  солодкий  сон…  На  обійсті  грав  магнітофон  і  пісня  «  Лада»  лунала  далеко  по  долині.  Гуси  купалися  в  брудному  рівчаку,  який  тягнувся  здалеку.  І    на  долині  все  дітлашня,  грала  чи    в  «квач»,чи  в  м`яч.  Ті  дні  гріли  сердечко  молоденьке,  ніхто  не  знав,  що  станеться  біда.
 Одного  разу  прийшла  зі  школи…  Так  тихо  в  хаті,  кілька  сусідів  і    тітка  Зоя  ,чомусь  у  чорній  хустині,  дивилася  у  вікно.  Про  щось  тихо  шепотіла,  почула  шурхіт,  уздрівши  Наталку  зціпила  зуби,    раптово  з  грудей    вирвався  дикий  крик,  аж    різонув  по  вухах,  здалося,    стіни  затрусились,
-  Сирітко,  що  ж  це  ,  тепер  без  мами  й  тата….
     Наталка  -  саме  вік  такий,  що  батьків  треба    та  й  треба,  їй    на  тому  тижні,  лише  минуло  дванадцять  років.  З  подивом    кліпала  очима,  а  потім    всіх,  озирнувши  довкола,  присіла  на  стілець,  склала  руки  на  пелені,
-    Не  дожену  я,  що  трапилося?  Скажіть…
Тітка  взяла  за  дві  руки,  дивилася  в  сині  оченята,
-  Розумієш,  на  трасі  аварія.    Ось  такі  заробітки,  свиню  здали,  а  поверталися  назад,  в  кювет  автівка  злетіла,  водій  і  батьки  -  всі  троє  загинули.
   У  хаті  метушня…  Єдина  донька  в  чорній  хустині,    під  очима,  аж  синці.  В  склянку  з  водою,  щось  капали,  давали  пити…  Немов  туман  перед  очима,  люди  з    вінками,  тихий  плач…
   На  похорон  приїхала  тітка  Оля  з  Москви,  це  рідна  сестра  її  мами.  Не  покидала  дівчинку  ні  на  мить,  словами  підтримувала,  втішала,  як  могла  і  вмовляла,  що  все  буде  добре.  Дитячий  крик  душі.    Як  пережити,  як  сприйняти  все  це,  що  сталося.  Звичайно,  думала  Наталка,  їм  добре  говорити,  їх  три  сестри,  веселіше  жилося,  як  мені  тепер  без  мами?    Якби  ж  то  тітка  Оля  забрала  в  Москву  та  тут  школа  і  тітка  Зоя  не  відпустить.  Скаже  будемо  разом  жити,  бо  ж  давно  без  чоловіка  й  дітей  немає.    Переверталися  думки  в  голові,  хотілося  кинутися  в  яму  за  батьками,  бо  їй  здалося  це  вже  кінець  світу  -    кінець  життя.  Хіба  можна  так  жити  без  мами  й  тата?  В  очах  розчарування,  всі  сльози  виплакала.  Наче  стала  німа,  лише  слухала  й  робила  те,  що  їй  підказували  люди.
   Коли  поверталися  з  цвинтаря,  жовтнева  погода  сприяла  настрою.  Нізвідки  взялася  темно  –  сіра  хмара.  Летіли  великі  краплини  дощу,    всіх  підганяли  йти  швидше.  Тітка  Оля  тримала  Наталку  під  руку,  всю  дорогу  тільки  й  вмовляння,  щоб  не  плакала  і  слухала  тітку  Зою,  бо  з  нею  жити.    На  другий  день  вона  повернулася  в  Москву,  адже  там  двоє  дітей  і  вже  був  маленький    онучок.  Бідкалася,    що  з  роботи  лише  на  три  дні  відпустили,  пообіцяла  приїхати  через  рік.  
     В  стражданні,    в  журбі  пройшло  два  тижні,  позаду  поминки,  похід  до  цвинтаря.  Коли  Наталка  зустрічала  односельчан,  ті    висловлювали  свої  співчуття  й  намагалися  обійняти,  сказати  тепле  слово,  пригостити  цукеркою.
     Життя    змінилося…    жодного  разу  не  ночувала  сама.  Тітка  Зоя    була  старшою    в    маминій  сім`ї,  їй  минуло  п`ятдесят,  любила  керувати  всіма.  Занадто  бурчливою    й    майже  завжди  дуже  сердитою,  наче      світ  –  не  милий  для  неї  .
       Зарано  стала  Наталка  дорослішати,  важко  без  батьків.  Хоча  й  часто  на  неї  сварилися,  що  ледачкувата  та  з  кожним  днем  розумнішала,  що  ті  нарікання  були  правдиві.  Тітка  працювала    в  колгоспі,  в  її  обов`язки  входило  доглядати  за  садом.  Керувала  людьми,  щоб  вчасно  зробити  обрізку  дерев,  покропити  хімікатами,  побілити,  ну  і  звичайно  ж    зібрати  врожай.  Садок  великий,  тягнувся  вздовж  всього  села.  По  краю  вишні  з  усіх  сторін  -    як  охоронці,  а  в  середині  яблуні  та  де  –  не  -  де  абрикоси.  Різноманіття  сортів  яблук  дивувало  дівчинку,    вона  з  задоволенням  їла  ті  яблука,  що  приносила  тітка,  насолоджувалася  ними  й  посміхаючись,  кожного  разу  оцінювала  їх  смак.  Про  свою  звичку,  полежати  в  ліжку,  поніжитися,  мала  забути.  Господарство,  як  тримали  раніше,  так  і  тримали  зараз.  Тітка  рано  будила  її,  давала  вказівки,  що  треба  зробити.  Гуси,  качки,  кури,  індики  і  корова,  було  біля  чого  побігати,  як  кажуть  -    зранку  замість  зарядки.  Добре,  хоч  тітка  продала  свою  корову,  то  вже  легше.  Коли  корову  забирали  на  забій,  Наталка  саме  прийшла  зі  школи.  Тітка  тримала  в  руці  гроші,  всміхалася,    хитро  повела  очима.
-  Ну  ось  покладу  у  скриню,  будеш  виходити  заміж,  як  знайдуться.
 Ці  слова  звичайно  не  сподобалися  дівчині.  Який  заміж?  Ото  вже  бабі    у  голові  переклинило.    Все  добре,  заспокоювала  себе  та  не  до  вподоби  їй  була  дружба  тітки  з  бабою  Яриною,  що  жила  через  кілька  хатин.  Ну  баба  Ярина,  ще  нічого,  не  така  сердита,  як  тітка  та  здавалося  їй,  вони  щось  замислили,    бабця    часто  хвалила    Василя  –  свого  онука.  Він    за    Наталку  старший  на  два  роки.  Трохи  дивакуватий,  -  виділявся  серед  хлопців,  неохайний,  часто  пустував,  інколи  поводився,  як  задерикуватий  півень.
Та  час  летів….  Рік  за  роком  збігав…  Наталка      в  щколі  останній  рік.  Вчилася  добре,  надіялася  поїхати  в  Москву  до  тітки  Олі,  адже  та  обіцяла  її  забрати  до  себе.  Правда  тітка  Зоя  зразу  була  дуже  проти,  але  після  умовлянь,  погодилася  відпустити  на  навчання.  В  дівчини  було  бажання  вивчитися  на  лікаря  чи  в  крайньому  разі  на  медсестру.  Добре,  якби  дали  кімнату  в  гуртожитку,  щоб  нікому  не  заважати  -  розмірковувала  вона.  А  там  би  можливо  й  залишилася,  адже  молоді  в  селі  значно  поменшало,  всі  десь  їдуть  навчатися,  чи    працювати  в    обласне  місто.
     Думки…думки…  Та  не  так  все  склалося,  як  гадалося…  Як  грім  серед  ясного  неба,  прилетіла  звістка,  розпався  Радянський  Союз.    Пусті  прилавки  в  магазині  лякали  людей,  добре,  що  було  господарство,  то  вже  не  були  голодні.  Тітка  Зоя  дуже  зраділа,  коли  отримала  листа  від  сестри.  Оля  писала,  що  справи  кепські,  погано  з  продуктами,  що  друга  донька  вийшла  заміж  і  тепер  всі  живуть  у  двокімнатній  квартирі.  Написала,  що  Наталці  поки  що  краще  залишитися  вдома,  перечекати,  якийсь  рік  -  два,  пізніше  час  покаже,  що  робити  далі.
   В  дівчини  опустилися  руки,  куди  ж  податися?  В  селі  не  хотіла  залишатися,  не  мала  бажання  на  очі  бачити  бабу  Ярину,  яка  при  всіх  зустрічах,  немов  втішалася  нею,  хвалила,  що  гарна  й  красива,  до  того  ж  і  рукодільниця.  Вона  зачастила  до  них  в  гості,  особливо  вечорами,  коли  дівчина  вишивала  рушники.  Так,  вона  любила  вишивати,  в  клуб  ходила  рідко,  бо  тітка  дозволяла  гуляти  тільки  до  двадцять  третьої  години.  Та  і  відданої  подружки  не  було,  лише  знайомі  й    однокласники.  А  Василь,  то  правда,  був  настирним,  як  та  муха,  чатував  її  щовечора.    Ніби  трохи  пришелепкуватий,  одягне  кашкет,    збоку  причепить  квітку,  з  посмішкою  на  обличчі    хизується    перед  нею.  Але  вона  намагалася  не  звертати  на  нього  уваги,  його  поведінка  визивала  ненависть,  огиду.
   Весна  …    Все  зеленіє,    квітне  ,  птахи  наспівують  пісень,  а  в  синім  небі  сонечко  дарує  тепло  й  світло  огортає  тіло,  охоплює  радість,  немов  би  пташкою  десь  полетіла.  Наталка  з  хвилюванням  закінчувала  школу,  треба  поговорити  з  тіткою,  хай  би  відпустила  в  містечко  вчитися  на  повара,  чи  на  перукаря  в  училище,  тож  вдома  сидіти  не  буду.  Добре,  що  вже  сімнадцять  минуло,  можливо  б  на  роботу  десь  влаштувалася,  на  худий  кінець,  прибиральницею.
   Вечоріло…    Легенький  вітерець  з  долини  ніс  прохолоду.  Дівчина  тягнула  воду  з  колодязя,    раптово  із  –за  квітучої  калини,  як  біс,    вискочив  Василь,  в  руці  тримав  суцвіття  калини.      Одягнений    в  майку  й  якісь  зашарпані  старі  чорні  штани,  босоніж,  став  на  одне  коліно,  посміхався,
-  Що  хочеш  заміж?    То  ось  тобі  квітка.
З  переляку  пополотніла,    худенька  рука  не  втримала  ручки  ворота,  повне  відро  води  полетіло  донизу,
-  Ти,  що  зовсім  здурів?!  
Він  швидко  піднявся,  став  розчепіривши  ноги,
-  А,  що  після  зелених  свят  відгуляємо  весілля…  Так  бабця  казали.
Колючий  погляд,  його  напівбожевільних  очей,  змірював  її  з  ніг  до  голови.  Вона  здивовано  кліпала  очима,  опанувавши  себе,  намагалася  приховати  злість,  впевнено,  не  поспішаючи,  сказала,
-  Напевно    тобі  наснилося,  що  я  піду  за  тебе...
-  Підеш!  Твоя  тітка  дала  згоду,  не  втечеш  синичко.  Хоч  худенька  і  маленька  люблю  твоє  личко.  
Його  руки,  як  граблі  -  потягнулися  до  неї,  зробив  крок.
З  під  лоба,    сердито  подивилася  на  нього,
-  Ану,  не  смій  торкатися  мене!  Згинь  з  очей  моїх!
Він  крутив  головою,  єхидно  посміхався,  відкинув  в  сторону  суцвіття,  йшов  на  стежку,
-  А  я  тітці  вірю,  підеш  за  мене.  Вона  тобі  щастя    бажає.  А  кому,  ще  будеш  потрібна  в  нашому  селі….
Затрусилося  тіло,  ніби  хто  ошпарив  окропом.  Намагалася  глибоко  дихати,  гучно  билося  серце,  їй  здавалося,  що  воно  розірветься  на  шматки  й  вирветься  з  грудей.
   Прохолодна  вода  хлюпалася  з  відра  прямо  на  ноги  та    вона  не  звертала  уваги,  спішила  додому.  Їй  би  зараз  терміново  поговорити  з  тіткою,  але  ж  вона    на  роботі,  хотілося  кричати    й  вити  від  такого  приниження.  Цікаво,  які  розмови  з  бабою  Яриною  веде  тітка?    Чому  він  так  похабно  поводиться?  
   За  пранням  навіть  не  помітила,  як    швидко  пролетів  час.  Думки  плуталися,  не  давали  спокою,  час  від  часу    по  щоках,  як  горошинами  котилися  сльози.
 Та  тітка  прийшла  додому    вже  коли  стемніло,    Наталка  вже    нагодувала  господарство.  Вона  за  цей  час  вгамувала  свою  злість,  вирішила  -  зараз  цієї  теми  не  торкатися.  Адже  завтра  екзамен,  треба  готуватися,  хай  вже  після  нього.  Ще  довго  світилося  в  її  кімнаті,  те  що  читала  ніяк  не  вкладалося  в  голові,  думки  повертали    до  розмови  з  Василем.
     Лише  після  останнього  екзамену  дівчина  наважилася  поговорити  з  тіткою.  Готувалася  до  вечора,  що  мав  відбутися  в  школі.    Одягнувши  плаття  блакитного  кольору,  стала  перед  дзеркалом,  поправляла  зібране  до  купи  біляве,  ледь  кучеряве  волосся.  А,  що  хіба  й  така  погана?  Ну  не  обов`язково  ж    всім  бути    високими  тополями.  Нічого,  в  селі  не  збираюся  залишатися,  якось  треба  закрити  пельку  Василеві,  щоб  не  розносив  плітки  по  селі.
Коли  вийшла  з  кімнати,  за  столом  сиділа  тітка,  чистила  насіння  соняшника,  побачивши  її,  посміхнулася,
-  Ну  можна  й  під  вінець,  гарненька  ти  в  мене,  хоч  худенька,  то  нічого.  Всі  з  роками  вбираємося  в  силу,  згодом  товстіємо…
Вона  витримала  паузу,  не  перебивала  її,    а  потім  миттєво  почервоніла,
-  Тьотю,  що  це  той  дурень…    Василь  плеще  язиком?  По  селі  чутки  розносить,  що  маю  за  нього  заміж  йти.  Ви  часом  не  знаєте  від  кого  йдуть  ці  брехливі  плітки?
Тітка  кивнула  головою,  дивилася  прямим  поглядом,
-  Ти  хочеш  сказати  Василь  поганий  хлопець?  Бідний  хлопець,  на  пів  сирота,  матері  немає,  батько  в  місті….  Звичайно,  бабця  не  може  йому  замінити  батьків,  але  ж  виховала  і  подивися  який  він  роботящий.  Що  веселий,  то  це  не  завада,  буде  веселіше  в  сім`ї.
Дівчина  ледь  зблідла,  більше  не  хотіла  слухати  її.  Тремтячим  голосом  перебила,
-  В  якій  сім`ї,  тьотю?!  Він  же  бездарний,  дурнуватий!  За  восьмий  клас  ледве  здав  екзамени,  бабця  бігала  та  й  бігала  в  школу,  щоб  хоч  трійки  поставили.  Всі  з  нього  сміються,  глузують.  Вдягнеться,  як  опудало,  пустий,  незграбний,  вічно  замурзаний,  матюки  за  матюками,  грубий.
Тітка  наставила  перед  нею  руку,  заперечуючи,
-  Помовчи!  Слухай,  що  скажу  тобі,  ти  життя  не  знаєш!  Дурник  би  на  тракторі  не  працював!  Ти  знаєш,  які  гарні  гроші    він  заробляє!  Це  основне  для  сім`ї,  як  в  колгоспі  проблеми  з  виплатою  грошей,  то  по  людях,  ще  більше  заробить.  Ні  в  яке  місто  ти  не  поїдеш  і  крапка!В  садку  будеш  мені  правою  рукою,  сама  знаєш,  як  мені  важко  зі  всім  впоратися,  на  одну  -  роботи  забагато!  І  вічно  працювати  не  зможу,  ходити  ноги  болять,  піду  на  пенсію,  треба  ж  комусь  передати  справи.  Дітей  ваших  бавитиму…
Наталка  не  озираючись,  пулею  вискочила  з  хати.  Хапала  свіже  повітря,  вгамовувала    хвилювання,    рукою  змахнула  сльози..
   Біля  школи    веселі  розмови,  сміх,  звучить  гарна  музика.  Вона  не  знала,  що  робити,  настрій  був  зіпсований…
 Промови,  побажання,  обійми,  поцілунки….  Не  усвідомлюючи  дивилася    на  це  все,  після  розмови  з  тіткою,  копошилися  думки..  Побувши  пару  годин  з  однокласниками  -  зняла  капці  й    босоніж  гайнула  через  городи  додому,  щоб  нікому  не  потрапити  на  очі.  
 Йдучи  швидкою  ходою,  в  роздумах  -  треба  тікати  з  дому,  паспорт  є,  іншого  виходу  просто  немає.  Як  би  ж  тітка  Оля  була  ближче,  вона  б  цьому  завадила    та  де  гроші  взяти  на  квитки?
         В  одній  хаті…  поміж  них  наче  чорна  кішка  пробігла.
З  того  дня  Наталка  не  мовила    й  слова  до  тітки,  до  болю  стискала  кулаки,    в  собі  ховала  образу.  Жінка    інколи  поглядала  на  неї,  крутила  головою,
-    Подумай!  Подумай  добре,  я    ж  тобі  не  ворог….
   Пройшло  декілька  тижнів…Наталка    сиділа    в  своїй  кімнаті  біля  відчиненого  вікна,    коли    тітка  відчинила    двері,  
-    Ну,  чого  уникаєш  мене,  мовчиш,  як  в  рот  води  набрала.  Я  домовилася,  реєстрацію  шлюбу  зробимо  в  клубі,  на  наступну  неділю,  після  Зелених  свят.  Відгуляємо  невеличке  весіллячко  та  й  живіть  собі,  більше  я  втручатися  в  твоє  життя  не  буду,  слово  даю.  Хочу  спокійно  закрити  очі,  щоб  знала,  що  ти  живеш    з  надійною  людиною.  
     Вмить  зірвалася  зі  стільця,    руками  схопилася  за  голову,  в  істериці  закричала,
-  Яке  весілля  тіточко?!  Він  мені  огидний,  смердючий…
Махнувши  рукою,  йшла  до  дверей,  крикнула,
-  Я  з  ним  в  ліжко  не  ляжу,  хоч  ріжте  мене,  скалала-  не  ляжу…
Вона  так  гримнула  вхідними  дверима,  що  ті  ледь  не  злетіли  разом  з  завісами.    Бігла  під  грушу,  під  ту  саму  грушу,  що  колись  вона  там    з  мамою    лежала  на  простирадлі.  Впала  ниць  на  траву,  душило  в  горлі,    плакала  й  плакала,  сльози  текли  рікою.
   Час  летів….  Хотіла  Наталка  втекти  та  на  жаль    на  місці  паспорт  не  знайшла.  Розчарування  доводило  до  сказу,  примруживши  очі,  глибоко  дихала,    щоб    до  тітки  вгамувати  злобу.  Думки,як  оси  -  ну  нічого  побачимо,  як  воно,  хай  знає  мій  характер.
       Напередодні  свята  тітка  занесла  в  кімнату  валізу,  з  неї    дістала  весільну  сукню,  махнувши  рукою,
-  Ось  міряй,  це  сукня  твоєї  мами.    Вона    думала,  що  ми  її  продали,  а  я  для  тебе  зберігала,  знала,  що  буде  мати  дівчинку,  а  чому  й  сама  не  знаю.  
Присівши  на  стілець  продовжила,
-  Курінь  в  них  зробимо,  хтось  допоможе  прикрасити.  Шкода  Оля  не  приїде,  онук  після  операції,  апендицит  вирізали.  В  садочок  довгенько  не  піде,  хто  ж  залишиться  з  ним  вдома,  будуть  змінами  мінятися,  щоб  не  йти  на  лікарняний.
Наталка  побіліла,  защеміло  під  серцем.  Весільна  сукня  білого  кольору,  на  вид  була,  як  нова,  зверху  лежало    біле  кольє.    На  якусь  мить  завмерла,  стиснуло  у  грудях,  стримувала  сльози,  в  душі  кричала    -    ой,  мамо,  щоб  ти  встала  та  й  подивилася,  що  робить  твоя  сестра,  як  їй  завадити  не  знаю.  Тремтів  голос  від  хвилювання,
-  Що  ви  робите  тітонько?  Що  робите,  одумайтеся!  Не  зривайте  квітку,  яка  тільки  розквітла…  Не  псуйте  моє  життя.  Я  вам  сказала,  я  з  ним  в  ліжко  ніколи  не  ляжу.  Зрозумійте  це  нарешті,  це    ж  весілля  буде  на  сміх  людям.
 Запала  тиша….  Тітка  встала  зі  стільця,  кілька  раз  пройшлася  вздовж  кімнати,  стала  ззаду,  легенько  торкнулася  плечей  двома  руками,
-  Це  в  тебе  мандраж,  готуйся  і  більше  ніяких  розмов.  Подорослішай  нарешті,  давай  не  будемо  сперечатися…
Хотіла  погладити  її  по  голові  та  вона    різко    нагнулася,  тітка,    зітхнувши,    різко  махнула    руками,  вийшла  з  кімнати.
     Цілий  день  прискіпливі  думки  свердлили  мозок    -    ну  нічого,  якби  там  не  було,    підкорюся,    стерплю  весілля,    а    там  тільки  мене  й    побачить,  лише      якось  треба    дістати  паспорт.
     Біля  будинку  Василя    людно…    Гучно  грав  магнітофон...  Молоді  щойно  прийшли  з  клубу,  бабця  Ярина  й    тітка  зустріли  їх  з  хлібом  -  сіллю.  А  потім  самі  цілувалися  й  обіймалися,  раділи,  що  зробили  те,    чого  так  давно  чекали.  Звичайно  Василь  ходив,  як  півень,  посміхався,  правда,    як  тільки  Наталка  на  нього  погляне,  відводив  очі  і  напрочуд  мало  говорив,  за    нього  майже  все  говорила    його  бабуся.  Наталка  одним  була  задоволена,  що  встигла  забрати  паспорти  й  посвідчення  про  шлюб.
 Гуляли  до  пів  ночі,  коли  кричали  «гірко»    вона  наче  кам`яніла  та    все  ж  підставляла  щоку.  Хвилювалася,  як  втекти,  щоб  не  відразу  помітили,  треба    ж  якісь  речі  зібрати,  тож  в  одній  сукні  не  побіжить.  Час  від  часу    криво  посміхалася  до  Василя,  щоб  нічого  не  запідозрив,  навіть  дозволила  обіймати  себе,  хоча  в  душі  картала  -    де  ти  взявся  на  мою  голову.  Коли  з  неї  зняли  фату,  покривали  білою  хустинкою,  тітка  задоволено  дивилася,    витирала  сльози.  А  баба  Ярина,  як  квочка  ходила  кругом  Наталки,  щось  приспівуючи  говорила.  Та  вона  не  слухала,  на  умі  зовсім  інше  –  чекайте,  чекайте,  доспіваєтесь,  не  прощу  вам,  ніколи  не  прощу  цього…  
 Нарешті  розрізали  коровай  на  шматочки,  роздавали    всім  присутнім,  весілля  закінчилося….  Тітка  радо  всучила  в  руки  Василю  вирізану  середину  з  короваю,  
-  Ось  забирайте,  за  звичаєм    це  ваше,  а  ми  завтра  десь  о  дев`ятій  годині  до  вас  прийдемо,  відсипайтеся….  
 Наталка  старалася    добре  напоїти  Василя,  коли  розходилися  люди  і  йому  наливала  «  на  коня».  Посміхалася,  задоволено  зирила  на  свого  нареченого.
       В  хаті  тихо….  Лише  чути  цокання  годинника.  Наталя  включила  приймач,  знайшла  ліричну  музику.  Василь,  ледь  втримався  на  ногах,  зняв  жакета,  кинув  на  підлогу,  поцілував  у  щоку,
-  Роздягайся,  я  зараз  прийду.
О,  як  ти  остогид  мені  -    подумала,  та  добре,  що  десь  пішов.    Швидко  намацала  в  кишенях  гроші,  що  подарували  гості.  З  однієї  кишені    всі  забрала,  шепотіла,
-  Не  знаю  чи  порівну,  але  це  моя  частина.
 Заховала  в  сумку  до  документів.  В  шухляді  серванту  забрала    атестат,    шукала  фото  батьків,    Раптом  намацала  маленьку  книжечку  «  Молитовник»,  з  неї  випала  записка.  Цікаво,  що  це?  Читала  -  Москва  і  номер  телефону.  Сам  Бог  мені  допомагає,  це  ж  напевно  телефон  тітки  Олі.  Знайшовши  фото,  забрала  записку,  все  заховала  в  сумку.  Треба  тепер  зібратися,  подумати,  що  взяти  з  собою  в  рюкзак.    За  цілий  день  виснажилася,  як  же  це  не  заснути  до  світання?  Як  його  вмовити,  що  зробити,  щоби  заснув  швидше?    Раптом    за  склом  серванту  побачила  пляшку  вина  -    «Советское  шампанское!»,  саме  враз  -    скумекала.
 Василь,  як  чахлик  невмирущий,    зайшов    у  кімнату  в  одних  трусах,  волосаті  груди  їй  нагадали    мавпу.  Фу,  яка  гидота  і  не  посоромився.  А  труси,  як  спідниця,  аж  по  коліна.  Від  побаченого    її  проймав  холод,  морозило.  Від  нього  тхнуло  перегаром  й  блювотинням,  вона,  аж  здригнулася,    рукою  прикрила  носа,
-  Гаразд  Василю,  як  сталося  так  сталося….  Давай  вип`ємо!  Тобі  покращає.  Це  щоб  було  нам  веселіше  Гайда,  давай  вип`ємо  за  нас!  
   Василь    впав  на  ліжко,  запхав  руки  за  голову,  спостерігав,  як  вона  знімала  сукню,  одягла  халат.  Від  хвилювання  вся  тремтіла,  якби  це    його  швидше  приспати  й    до  нього,
-  А  хочеш  я  перед  тобою  потанцюю,  як  в  кіно?  Тільки,  давай    іще  вип`ємо!  Я  наберуся  сміливості,  це  ж    в  мене  перша  ніч.
Василь,    повернувся  на  бік,  погладив  себе  по  грудях,  рукою  схопився  за  пляшку,  ледь  -  ледь  ворочав  язиком,
-    Ага  я  теж  маю  набратися  сміливості,  то  я  доп`ю….
Жадно  присмоктався  до  пляшки,  як  теля,  до  корови.
-  Ой,  почекай,  я  зараз,  почекай  я  на  хвилинку,  чайник  закипів,  зараз  принесу,  ще  почаюємо..
   Він  допивши  все  вино,  кинув  пляшку  на  підлогу  й  повернувся  на  бік,  щось  бурчав  тихо,  згодом  засопів.
Як  бджола,  що  в  сітці,  носилася  по  хаті,  збирала  речі,  поглядала  в  вікно,  на  годиннику  минула  третя.
-  Ну  от  і  добре  -  перехрестилася,  -  Можна  йти,  гадаю  тітка  не  слідкує,    Господи  допоможи!
   Крадькома  відчинила  двері,  шмигнула  за  хату…  Свіже  повітря    придало  сили,  бігла  через  городи  -    в  сторону  садка.  Так  швидше  –  думала  -    навпростець,  через  садок,    ближче  до  траси.    Але  ж  погано  видно,  ні  зірок,  ні  місяця  на  небі,  чи    дощ  буде?  Та,  що  буде,  то  буде,  цей  день    змінить  моє  життя…
     Згодом  пару  краплин  дощу  впало  на  обличчя.  Треба  швидше,  добіжу  до  садка,    а  там  під  навісом  ящики,  перечекаю,  якщо  буде  злива.    Добре,  що  в  туфлях,  основне  ноги  не  промочити.
     З  садка  лунав  гавкіт  сторожових  собак,  себе  втішала  –  щоб  тільки  сторож  не  помітив  і  добре,  що  дощ  тільки  налякав.  В  на  пів  темряві    підбігло  два  пси,  вже  не  гавкали,    лащилися,  адже    часто  була  в  садку.  Вона  торкалася  їх  вух,  гладила  голови,  наче  прощалася  з  ними,    пригостила  короваєм    і  дала  команду  повертатися  на  місце.  Неначе  пташкою  летіла,  позирала  до  неба,  на  сході    вже  ясніло,  виднілися    скупчені  темні  хмари,  далеко  на  заході  блискало.  Та  то  нічого  встигну  до  траси-    адже  вже  чула  гул  автівок.  
Добре  розвиднилось  .  Здійнявся  вітер,  ніс  вологість,  пришвидшила  ходу,  в  надії  до  дощу  зупинити    якусь  автівку.
За  садом  переорана  земля  і    пагорб.  Рукою  подати  до  траси,  полегшено    зітхнула,  витерла  змокріле  чоло.  Хай  Бог  простить  мені  та  іншого  виходу  я  не  бачу,  заспокоювала  себе.  Витягла  з  сумки  мамин  старий  синій  балоновий  плащ,  накинула  на  плечі.
     По  трасі  на  великій  швидкості  промчало    кілька    автомобілів.  
 Темні  хмари  підповзали  ближче.  Блискавка  раз-  по  –раз  на  шматки  розрізала  небо,  гриміло,  почався  дощ.  
   Опустивши  голову,  стояла  спиною  по  ходу    автомобілів.    Ой,  що  ж  це,  одні  женуться,  як  скажені,  а  інших  зовсім  немає,  здається  вже  й    промерзла.  На  якусь  мить  охопив  розпач,  сумління,  можливо  треба  було  піти  на  перший  автобус.  Та,  який  там  автобус,  через  годину  міг  прокинутися,  де  б  тоді  втекла  -  втішала  себе.    
Сильний  гул  відволік  від  думок.  Біля  неї  різко  зупинився  автомобіль,  відкрилися  двері.  Веселий    чоловічий  голос,
-  Тіточко!  Сідайте!  Такий  сильний  дощ,  а  ви  стоїте.  Як  хочете  підвезу  до  консервного  заводу.
 Наталка  наче  соромлячись,  підняла  голову.  Біля  неї  стояла  бортовий  автомобіль,заповнений  ящиками  з  болгарським  перцем.  З  кабіни  виглядав  засмаглий  чоловік.  Раптово  почервоніла,  вагалася,  але    ж  такий  молодий.  На  його  обличчі  розпливлася    привітна  усмішка,
-  Не  бійся,  думав  жінка,  а  ти  така  молоденька,  як  пролісок  на  узбіччі  дороги.  Ось  дивися  документи  маю,  захочеш  перевіриш,  звідки  я    і    хто.
Сміливо  подав  руку,  Наталка  вагалася    та  все  ж  залізла  в  кабіну.  
Він  не  копошився,  відразу  поклав  перед  нею  подорожній  лист  водія,
-  Ось  подивися,
На  відстані  прочитала  прізвище  та  ім`я,  трохи  вдалося  вгамувати  хвилювання,  мовчала.
-  То  може  познайомимося,  я  Віктор,  з  під  Могилів  -  Подільського,  оце  везу  перець  на  консервний  завод.  А  ти…  Ой  вибач,  я  простий  хлопець,  гадаю,  не  такий  вік,  щоб  викав  до  тебе.  А  ти  їдеш  до  міста  в  гості?    Чи    по  справах?
Крадькома  зирила  в  його  сторону,    тільки  тепер  помітила,  що  він  не  засмаглий,  а  просто  шкіра  трохи  темніша.  Напевно  молдаван,  симпатичний,  волосся  чорняве,  світло  карі  очі,  здається  порядний  -    зробила  висновки.
Йому  пасувала  блакитного  кольору  сорочка,
-  А  я  Наталка.  А  їду,  ще    сама  не  знаю  куди.  Можна  сказати  втекла  з  весілля.  Мабуть  поїду  до  Москви,  тільки  треба  передзвонити,  в  мене  там    тітка  Оля  живе…
Він  відкопилив  губи,  здивовано  до  неї,
-  А  що,  щоб  попасти  в  Москву  треба  тікати  з  весілля,  інакше  ніяк?
Засміявся….
-  Ледь  всміхнувшись,  відповіла,
-  Розповідати  довго,  гадаю    не  варто  час  витрачати.
-  А  ти,  так  коротко,  розкажи  про  себе  і  зрозуміло,  як  колись  в  школі  писали    перекази.  Так  буде  веселіше  їхати,  давно  школу  закінчила?
   Автомобіль  їхав  на  невеликій  швидкості,  за  вікном  накрапав  дощ.  Наталка    замислилася…  Мені  ж  з  ним  дітей  не  хрестити,  чому  й  не  розповісти.  Всю  дорогу  дивилася  вперед,  часом  здавлювало  в  горлі  й  підступали  сльози,  намагалася  не  показати  їх,  спогадами  роз`ятрила  душу.  Закінчила  говорити,  намагалась  всміхнутися,
-  Отакі  справи.  Це  так  коротко,  хочу  на  переговорний  пункт.  Спочатку    в  Москву  до  тітки  подзвоню,  щоб  знала,    на  що  я  зважилася,  що  жива    й  здорова.  Думаю,  можливо  поїду  до  неї,  а  як  ні,  то  десь  в  містечку,  на  худий  кінець,  на  якийсь  час,  прибиральницею  влаштуюся.  Правда,  це  ненайкращий  варіант,  гадаю  треба  тікати  подалі,  щоб  не  знайшли.  Хочу  сама  розпоряджатися  своїм  життям,  були  плани  поїхати  вчитися  та  тітка  не  пустила.  Все  ж  думаю  в    медичне  училище  поступити  і  одночасно    десь  підробляти,  треба  ж  за  щось  жити.
Віктор  мовчав,  наче  переварював  все  почуте.  Оце  так  справи,  закінчується  двадцяте  століття.  Дивно,  невже  люди  не  розуміють,  що  людина  сама  має  вирішувати,  як  поступити  в  такій  делікатній  справі.  Одружитися  без  кохання?  Напевно  це  не  вірно.    Він  думав  чим  би  їй  допомогти,  шкода  дівчини,  гарненька,  тендітна  квіточка  та  чи  правду  розповіла.  Але  судити  не  мені.  Під`  їжджали  до  містечка…  перед  тим,  як  зупинитись  тихо  заговорив,
-  Я  тобі  запропоную  допомогу,  обдумай  добре.  Я  зараз  відвезу  тебе  до  пошти,  а  потім  поїду  здам  перець,  це  години  дві  пройде,  не  більше.  Гадаю  за  цей  час  додзвонишся  до  тітки,  почекаєш  мене,  хочу  знати,  що  вирішиш,  можливо    буде  потрібна  якась  допомога.  Наталка  навіть  зраділа,  повезло,  хоч  є  з  ким  поділитися,  то  вже  краще,  легше  на  душі.    
 Вона  додзвонилася  до  тітки,  просила,  щоб  та  передзвонила  в  колгосп,  щоб  передали  тітці  Зої,  що  з  нею  все  добре,  щоб  не  хвилювалася.  Як  влаштується  дасть  адресу.  В  розмові,  тітка  Оля  не  схвалювала  вчинку  та  все  ж  пообіцяла  передзвонити  в  колгосп,  щоб  не  шукали.  Запитала,  які  має  плани  на  майбутнє.  Дуже  засмутилася,  що  не  змогла  приїхати,  гадала,  що  цього  б  не  сталося.  Та  все  ж  наче  не  дуже  розсердилася,  дала  надію  дівчині,  вразі,  якщо  ніде  не  влаштується,  тоді  може  приїхати  до  неї.  
   Звичайно,  розмірковувала  Наталка,  в  двокімнатній  квартирі  три  сім`ї,  куди,  ще  мене  туди?  А  потім  нагадала,  що  Віктор  з  під  Могилів  -  Подільського,  адже  в    містечку  є  фельдшерське  училище,  може  це  мій  шанс?    Присівши    на  лавку  під  будівлею  пошти,  чекала  на  нього,  роздумувала,  що  робити  далі,  що  порадить  він?  Видно  чоловік  серйозний.  А  може  не  одружений,  на  вид  молодий  та  в  армії    напевно  був,  відчувається  стриманість,  ні  разу  не  перебив,  коли  розповідала  про  себе.  
   Вони  їхали    по  трасі,  Наталка  в  роздумах  дивилася  у  вікно.  Мабуть  він  правий,  поїду  в  Могилів  -  Подільський,  ще  приймають  документи,  можливо  все  задумане  збудеться.  Але  зараз  вони  їхали  в  його  село,  Віктор  пообіцяв  влаштували  на  квартиру  -  до  рідної  бабусі.
Від  траси,  кілометра  три,  їхали  по  вапняній  дорозі.  Вздовж  дороги  посадка,  з  обох  боків  старі    листяні  дерева  наче  вистроїлися  в  ряд.  Наталка  здивовано  запитала,
А,  що  у  вас  дощу  не  було?  Бачу  зовсім  сухо…
 Віктор  уважно  дивився  на  дорогу,
-  Та  не  знаю,  вчора  не  було,  я  ж  не  з  села  їхав,  це  ж  перець  з  Молдови.
Виднілися  дахи  хат,  село  потопало  в  зелені…  Вони  під`їхали  до  невисокого  паркану  з  штахетів  ,    відразу  загавкав  пес.    Він  допоміг  їй  злізти  по  сходах,  ледь  посміхався,
-  Не  хвилюйся,  тебе  тут  ніхто  не  скривдить.
На  обійсті  стояв  смуглявий  літній  чоловік,  відчинивши  хвіртку,  махнув  рукою,  
-  О,  дивися  Маріє,  онук  приїхав  і  не  сам,  напевно  з  нареченою.
Наталка  почервоніла  -    от  тютя,  чому  не  спитала  про  сім`ю.  То  мабуть  не  одружений….  
 За  столом,  спиною  до  них,  сива,  пишна  жінка,  в  квітчатому  халаті  ножем  різала  кропиву,  час  від  часу  повертала  голову  до  хвіртки.
Віктор    рукою  почухав  голову,  усмішка  розпливлася  на  обличчі,
-  Знайомтеся  це  моя  знайома  Наталка,  приїхала  поступати  в  училище,  зараз    в  містечку  важко  квартиру  знайти,  а  ми  ж  недалеко,  хочу,  щоб  взяли  її  на  квартиру,  що  скажете?
Ось  так  взяв  і  випалив  все  відразу,    несміливо  переминався  з  ноги  на  ногу,  видно  трохи  хвилювався,  ніяковів.  
Жінка    поглядом  зміряла  її    з  ніг  до  голови,
-  Ну  я  Марія,  а  це  дід    Антонаш,  ну  Антон,  так  тепер  звуть.  Проходь  до  хати,  то  хороше  діло  вчитися.
Хитро  повела  очима,  продовжила,
-  Ти  Вікторе,  сам  їй  покажи  ту,  більшу  кімнату,  а  паспорт  нехай  на  стіл  покладе,  я  потім  подивлюся,  що  то  за  пташечка  прилетіла  до  нашого  гнізда.  А    речей,  немає  чи,  що?
Хлопець  задоволено  позирнув  на  бабцю,
-  Гаразд,  тільки  ми  з  тобою  тет  –  а  –  тет  поговоримо,  добре?
Жінка  звела  чорні  брови,
-  Що  прямо  такий  секрет?
Він  кивнув  головою,  чорна  чуприна  спала  на  чоло,
-  Пішли  Наталю  покажу  твою  кімнату.
         Життя  продовжилося,  як  кажуть  -  «Життя  йде,  як  по  маслу».  Люди,  хоч  і  молдавани,  були  гостинні,  привітні.  В  душу  не  лізли,  не  дуже  розпитували  про  життя.  Це  напевно  після  розмови  з  Віктором,  вирішила  вона,  не  знати,  що  він  їй  розповів  та  жінка  особистого  життя  не  торкалася.
     Вже  на  другий  день  з  Віктором  завезли  документи  в  училище.  Мала  надію,  поступити  навчатися  по  спеціальності  -  »  акушерська  справа»,  адже  в  атестаті  було  лише  три  четвірки.  В  той  же  день,  мала  телефонну  розмову  з  тіткою  Олею,  але  в  якому  місті  навчатися  буде  не  сказала,  не  дала  й  адреси  де  проживає,  пообіцяла    інколи  дзвонити.
     Марія  все  була  вдома,  не  працювала,  а  дід  працював  в  колгоспі,  з  ним  і  Наталка  пішла,  щоб  заробити  якусь  копійку.  За  квартиру  розплачувалася  грішми  з  весілля,  планувала  -  коли  буде  вчитися,  переїде  в  гуртожиток.
   Віктор  раз  на  тиждень  приїжджав  автомобілем,  то  привезе  цукерок,  то    морозиво.  Він  дещо  розповів  про  себе,  виявилося,  що  живе  в  цьому  ж  селі,  через  дві  вулиці,  минув  рік  як  прийшов  з  армії.  Наталка  помітила,  що  коли  дивився  на  неї,  ясніли  очі,  посміхався.  Вона  вечорами  чомусь  стала  думати  про  нього,  гарно  мати  такого  друга.  А  якщо  є  дівка?  Одружиться  й  мене  забуде.А  чи  варто  втрачати?    Правда  молдаван,    не  українець,  видно  й  серед  них  є  непогані  люди  і    такі    ж  працьовиті,  як  і  ми.
 Одного  разу  Марія  зайшла  в  кімнату  Наталки,  коли  та  була  з  дідом  на  роботі.  На  столі  дві  книжки  між  них  виглядав  паспорт.  Ну  тепер  вже  уважно  подивлюся  документ,  варто  глянути  де  приписана.  Жінка,  аж  зблідніла,  коли  побачила  в  паспорті  штамп  реєстрації  шлюбу.  Оце  так  -    так,  що  ж  це  виходить,  заміжня?!
Про  тіток  розповідала,  а  про  чоловіка  ні  слова,  дивно.  Але  ж  здається  Віктор  в  захваті  від  неї,  як  молоде  хлопчисько,  хіба  може  не  зізналася  йому.  Ой  Боже  -    Боже,  це  ж  треба  такого.Та  трохи  заспокоївшись,  роздумувала  -  так  вже  тиждень  лишився,  хай  їде  вчитися,  ще  й  наче  гуртожиток  їй  пообіцяли.  Все  буде  добре,  хай  минеться,  як  сон.  Менше  бачитимуться  -  то  на  краще.  Здається  вона  на  нього  не  запала,  має  за  друга.  Та  це  я  собі,  щось  придумала,  своїх  дівчат  достатньо.  Краще  мовчатиму,  навіть  доньці  нічого  не  буду  казати,  спокійніше  спатиме,  а  дідові  тим  паче  не  скажу,  бо  відразу  своїм  язиком  розплеще  на  роботі.  
       Минали  дні…  Наталка  навчалася  в  училищі.  Хоча  й  отримувала  стипендію,  все  ж  вечорами  вишивала  рушники,  а  Віктор  їх  здавав  у  магазин,  була  якась  копійка.  Більше  ні  разу  не  їздила  в  село  до  Віктора.  Коли  ж  він  приїжджав  до  бабусі  та  зацікавлено  дивилася  на  нього,  а  може,  щось  скаже,  чи  проговориться  за  неї,  як  влаштувалася  дівчина?  Але  він  мовчав,  Марія  ж  не  хотіла  про  це  говорити.
       Ніхто  й  не  підозрював,  що  в  них  дружба  переросла  в  кохання.
Частіше    зустрічалися,  похід  в  кіно,  поцілунки,  обійми,  веселі  розмови.  Вона  так  звикла  до  нього,  вже  й  не  замислювалась,  що  він  молдаван.  Раз  у  три  місяці  дзвонила  тітці  в  Москву,  розповідала  про  навчання,  але  адресу  не  назвала.  Хоча  тітка  Оля  вже  й  знала,  що  навчається  в  Могилів  –  Подільському  та  сестрі  не  говорила,  вирішила,  так    всім  буде  краще,  спокійніше.
       Минали  пори  року….    Осінь…    вересень  видався  напрочуд  теплим.  Вони    зустрічалися  в  парку,  неподалік  від  училища.  Наталці  залишалось  вчитися  пів  року.  В  цей  день  вони  не  мали  зустрітися,  але  після  занять  на  сходах  училища,  з  великим  букетом  квітів,  стояв  Віктор.  По  святковому  одягнений,  мило  всміхався,  не  звертаючи  уваги  на  сторонніх,  сміливо,  ніжно  торкнувся  її  губ,  подарував  квіти,
-    Ну,  гадаю  нам  пора  вирішити  коли  одружимося.  Підеш  за  мене?  Я  кохаю  тебе,  неодноразово  вже  говорив,  те,  що  мала  чоловіка  для  мене  пусте.  Хай  тільки  в  селі  цього  не  знають,  щоб  не  плескали  язиками,  а  мені  байдуже.
   Розгублено  зиркнула,  ледь-ледь  почервоніла,  опустила  голову,  наче  ховала    свої  красиві,  волошкові  очі.  Глибоко  вдихнула,    рукою  ніжно  торкнулася    його  обличчя,  трохи  здивовано,
-А,  що  вже  час?
Ледь  нахилившись,  взяв  під  руку,
-  Пішли  сонечко…  в  кафе,  морозива  посмакуємо,  там  і  поговоримо.
 В  маленькому  кафе  не  людно…  Грала  лірична  музика.  Віктор  замовив  морозиво  й  вони  присіли  за  круглий  стіл,
-  Наталочко,  більше  ніколи  й  слова  я  не  скажу  тобі  за  заміжжя.  Давай  в  листопаді  одружимося,  зимою  холодно,    тобі  вчитися  зовсім  мало  залишилося,    чого  нам  час  тягнути?  
Розпашілася,  схвильований  погляд  тонув  в  його  очах,  взяла  за  руку,  
-  А,  що  батьки  тобі  скажуть?  Вони  ж  мене  навіть  не  бачили.  І  в  паспорті  штамп,  я  ж  не  розірвала  шлюб.
Погляд  очі  в  очі,  милувався  нею,
-  Та  то  пусте,  я  це  питання  вирішу  за  два  тижні.    Просто  загубиш,  так  дехто  робить,  посвідчення  про  народження  в  тебе?  
Засяяли  оченята,  кивнула  головою.  Він  вкотре  посміхнувся,
-  Ну  тоді  не  переймайся,  в  новому  паспорті  штампу  не  буде,  ніхто      нічого  не  знатиме.
 Пройшло  три  тижні  …  Одного  вечора  Віктор  приїхав    автівкою,    »Нива»  -  білого  кольору  виблискувала  на  сонці,  Наталка  здивовано,
-  Що  не  хотів  своєю  їхати,  чи  на  ремонті?    Чи  може  в  когось  на  прокат  взяв?
 -    Та  ні,    це  наша  з  батьком,  обіцяв,  як  одружуся  мені  віддасть.
     Дорога  здавалася  довгою….  Наталка    хоча  й  одягнена  в  вишиванку    й  в  чорну,  не  коротку  спідницю,  все  ж  хвилювалася.  Це  ж  мов  оглядини,  як  її  сприймуть,  що  чекає  на  неї?
А  він  примружував  очі,  ледь  посміхався,  бачив  її  стурбованість,
-  Та  ти  не  хвилюйся,  там  дід    так  щебетав,    так  хвалив  тебе,  за  мене  такого  ніколи  не  говорив.
Авто    зупинилося    біля  паркану  з  білої  цегли.  Відразу    відчинилися  металеві  ворота,  дід  Антон  посміхався,  кивав  рукою,  
-  Давай,    заганяй  зразу,  навіщо  під  парканом  залишати.
Наталка  тримала  в  руках  торт,  Віктор  підморгнувши  взяв  її  за  руку,
-  Ану  усміхнися,  засяй  сонечком  весняним,  пішли.
 Вона  перевела  подих,  в  душі  просила  Бога,  щоб  все  було  добре.
   Переступивши  поріг  веранди,  їм  назустріч  вийшли  чоловік  і  жінка.  Наталя  відразу  зрозуміла,  що  це  мама  Віктора,  бо  він  дуже  схожий  на  неї.  Жінка  усміхнувшись    подала    руку,
-  Ну  от,  нарешті  познайомимося,  я  мама  Каміла,  довго  чекали  в  гості.  А  це  мій  чоловік,  батько  Віктора,  Роман.  Напевно  син  говорив  тобі,  в  нас  іще  є  дві  доньки  та  вони    одружені,    живуть  у  Атаках.
       В  хаті  за  столом,  сиділа  бабуся  Марія.    Вона  побачивши  молодих,  привітно  всміхнулася,  відповіла  на  привітання.  На  якусь  мить  зупинила  погляд  на  ній,  наче  хотіла  заглянути  в  очі.  Її  ,аж  холод  пройняв,    ото  напевно  на  мене    чекає  допит.  Пригадала,  ще  тоді,  як  їхала  від  них,  радо  прощалася,  бажала  щастя  та  знайти  мені  гарного  кавалера.  Мабуть  не  чекала,  що  все  так  складеться.  Вона  не  знала,  що    Марія  мала  розмову  з  Віктором  про  своє  заміжжя  та  він  відразу  їй  нагадав,  що  мама  його    теж  мала  перше  невдале  заміжжя.  Колись  бабця  його  просила,  нікому  не  розповідати,  тепер  можна  сказати  підписали  угоду  -    все  тримати  в  таємниці.
За  столом  наче  в  рідній  сім`ї  …  Як  сказав  дід,  на  тверезу  голову  треба  про  все  говорити,  я  потім  вже  випити.    Старші  шушукались  між  собою,  дід  керував,  весело  пропонував  страви,  хвалив  домашнє  вино.  Підморгнувши  Вікторові,  встав  із  -  за  столу,  почав  говорити,
-  Ну  тепер    всіх  запрошую  випити.  Весілля    не  буде  гучним,  не  той  час  на  жаль,  але  через  місяць  станете  на  рушник.  Так,  що  завтра  подавайте  заяву,  а  за  все  інше  не  хвилюйтеся.  Наталко,  в  нас  родина  величенька,  вміємо  добре  працювати,  ніякої  роботи  ні  діти,  ні  онуки  не  бояться.    І  вміємо  гарно  повеселитися,  побачиш  наше  молдавське  весілля.  Ну,  а  де  житимете,  вам  вирішувати.  Хочу  сказати  одне,  що    двері  нашого  дому    для  вас  завжди  відчинені.  Тож  давайте  за  це  й  вип`ємо!
   Задоволений  промовою  батька,  Віктор  обіймав  Наталку,    легенько  рукою  притиснув  до  себе,  шипотів,  -
-  А  ти  боялася,  бачиш  -    все  добре.
   Каміла  привітна,  чорнява  жінка,  в  основному  мовчала,  зацікавлено  поглядала  на  майбутню  невістку.  
 Добре  закусили,  погомоніли…    Всі  дивилися  на  Марію,  чекали  її  слова.  Вона  наповнила  свій  келих  вином,  дивилася  на  Наталку,
 -  Так,  а  тепер  я  хочу  сказати  слово  та  щось  запитати.
Наталя  ледь  зблідніла,  опустивши  голову,  під  столом  зажала  руку  Віктора.  Він  відчув    легке  тремтіння,  зрозумів,  що  дуже  хвилюється,  поклав  руку  на  плече,  ледь  –  ледь    притиснув  до  себе.
Марія    посміхалася,    двома  руками  тримала  келих,
-  А,  що  Наталко,  що  онук  мій  молдаван,  то  нічого?
Вона  дивилася  прямим  поглядом,  наче  чекала  на  її  відповідь
Віктор,  щоб  підтримати  її  при  всіх,  ніжно  чмокнув  у  щоку,  голосно,
-  Сміливіше,  не  бійся,  не  соромся.
Стара  продовжила,  
-  Що  любиш  його?
-  Наталя  сильно  почервоніла,  тихо  промовила,
-  Та  він  же  хороший,  то,  як  не  любити,  кохаю  його,  обіцяю  шанувати.  А,  що  молдаван,  яке  це  має  значення,  ми  всі  рівні.
Вона  тільки  закінчила  говорити,  на  поміч  прийшов  Віктор,
-  А  я  тішуся,  що  буду  мати  жіночку  українку.  Он  сестра    Марина,  чоловік  в  неї  українець,  хіба  в  них  погана  сім`я?  І  в  нас  все  буде  добре!
 Марія  задоволено  дивилася  на  молодих,
-  Ну  тоді  за  Вас!  Нехай    збудеться  все  задумане!!  В  добрий  час!
Потім  мати  й  батько  Віктора,  наливали  вино  й  запрошували  випити  за  все  сказане.
       Минув  місяць…  Наталка  про  весілля    тітці  Олі  нічого  не  говорила.    З  тіткою  Зоєю  так  і  не  спілкувалася.  На  весілля  були  запрошені  тільки  дві  дівчини,  з  якими  навчалася.
       Весілля  пройшло  без  ніяких  пригод.  За  молдавським  звичаєм.  В  основному  гості,  це  не  маленька  родина  Віктора.  Почувалася  щасливою,  всі  хвилювання  відійшли,  в  неї  все  добре.  Якби    ж  то  ближче,  то  поїхала  б  на  цвинтар  до  батьків  і  попросила    в  них  благословення.  Розповіла  б  їм,  що  пізнала  справжнє  кохання,  що  зустріла  справжнього  друга,  який  їй  є  опорою  в  житті.    Що  збулася  мрія,  вивчилася  і  тепер    працює  в  лікарні.  Та  несла  камінь  на  душі,  задумувалась,  інколи  нишком  витирала  непрохану  сльозу,  коли  ж  поїду  в  рідне  село?  А  треба  поїхати,  як  важко  роками  нести  цю  ношу  -  образу  та  треба  переступити  гордість.  Пробачити  тітці  за  все,  що  було,  поки    вона  жива.  На  жаль  час  швидко  летить,  не  знати,  коли  побачить  сад  дитинства,  свою  хату  й    зеленаве,    споришеве  обійстя.
   Закінчилося  весілля,  на    автівках    роз`їжджалися  гості.  Віктор    літав  на  крилах,  задоволений  весіллям,  ніс  дружину  на  руках  до  самого  ліжка.  
     Дивувався  її  поведінкою.  Цілував  у  шию,  роздягав,  вона    соромилася,  ховала  очі,  прикривала  своє  оголене  тіло.  Тонула  в  його  обіймах  і  водночас  її  проймав  страх  та  це    ж  мало  колись  статися.  Віктор  не  міг  зрозуміти,  чому    така  поведінка?  Не  наважився  запитати,  до  чого  в  такий  момент  розмови…    Билося  гучно  серце.  Від  ніжних  дотиків  здригалася.    Боїться  інтимних  стосунків?  Чому?  Коли  тіла  сплелися  в  одне  ціле  зрозумів  і  здивувався.  Невже  так  буває?  Йому  не  вкладалося  в  голові,  як  це  мати  чоловіка    і  залишитися  недоторканою.
       Червневий  день  видався  ясним  і  теплим.  У  небо  сині    пливуть  хвилясті,  білі  невеликі  хмаринки.  То  зовсім  близько,  то  вдалині    здіймаються  птахи  в  політ  і  знову  припадають  до  землі.  Сонячні  промені  пестять  листя  на  кущах  і  деревах,  водночас  з  вітром  заграють,  мерехтять,  знову  й  знову    виблискують  на  сонці,  а  деякі  припадають  до  трав  і  квітів,  даруючи  тепло  і  ніжність,  все  довкола  наче  в  позолоті…  
       Автівка  «Нива»  звернула  з  центральної  траси,  їхала  вздовж  великого  садка.    По  краю  вже  відцвіли  вишні,  а  далі  яблуні  старі,  крислаті,  майже  всі  відцвіли,  лиш  де  –  де  -  де  між  них  ще  можна  побачити  в  цвіту.    А  попід  ними    зеленаві  трави  присипані  пожовклими  пелюстками  цвіту.
 В  автівці  за  сидіннями  два  похоронні  вінки,  великий  букет  квітів.  Поруч,  в  красивій  плетінці,  бутель  з  вином,  торт  і  пакет  солодощів.    Наталка  дивилася  в  вікно,  пригадувала  дитинство  і  той  день,  як  тікала.  Той  день  змінив  її  життя…  Ледь  стримувала  сльози,  так  швидко  пролетів  час,  не  була  в  рідному  селі  вісім  років.  Під  серцем,  аж  щеміло,  холод  по  тілу.  Рукою  притискала  до  себе  п`ятирічного,  смуглявого  синочка  Андрійка,  наче  знаходила  в  ньому  розраду,  щоб  не  розплакатися  навзрид.  Її  коханий  і  любов,  її  надія    і  щастя,  це  син  і  Віктор,  вона  раділа,  що  доля  зробила  їй  такий  подарунок.
 Віктор,  час  від  часу  позирав  у  дзеркало,  бачив  тремтячі  вії.  Намагався  піймати  її  погляд,  щоб  посміхнутися,  вкотре  підтримати.    Розумів,  що  вона  поринає  в  спогади,  відчував,  як  їй  боляче  згадати  минуле,    як  важко  пробачити.
     Вже  майже  проїхали  садок,  далі  дорога    роздвоювалася.  Віктор    зменшив  швидкість,
-  Наталочко,  зараз  куди  наліво,  чи  направо?
Немов  проснулася,  кивнула  рукою,
-  Наліво  село,  а  направо  цвинтар.    Можливо  вони  вже  там,  я  тітці  Олі  говорила  о  котрій  годині  приблизно  приїдемо,  здається  встигаємо.
-  А  вона  вчора  мала  приїхати?
Наталка  погладила  сина  по  голові,  відповіла,
-  Так  вчора.
Відразу  серйозно  до  сина,  який  спритно  виставив  обличчя  у  вікно,  примружив  оченята  від  вітру.
-  Ще  трішечки  й  приїдемо,  посидь  тихенько.
Андрійко  зазирав  в  її  сумні  очі,
-А  в  мене  тут  теж  є  бабуся  й  дідусь?
Ніжно  обійняла  своє  чадо,  поцілувала  в  чоло,
-  В  тебе  тут  є    дві  бабусі,  старенькі,  як  бабуся  Марія.  Посидь,  як  на  шилі  крутишся,  скоро  їх  побачиш.
Її  погляд  губився  поміж  трав.  Напевно  ми  усі  маємо  гріхи,  гадаю  з  роками  усвідомлюємо  помилки.  Не  варто  мстити,  це  лиш    відкриє  болісну  рану,  згадуючи,  наче  попаде  на  неї  сіль.  Чи  варто  часто  озиратися  назад?  Хто  знає?  Як  згадати  краще,  можливо  й  варто.  А  все  болюче,  геть  розвіяти  вітрами  і  простити,  як  Бог  прощає.  Якби  важко  не  було  та  це  треба  зробити…
                                                                                                                                                                                                                                                   
                                                                                                                                                                                               2018р


адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822034
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.01.2019
автор: Ніна Незламна