До 11 років я ставився до дівчаток, як до хлопців другого чи третього ґатунку, бо вони багато чого не знають і не вміють робити так, як хлопці. Одна старша замене двоюрідна сестричка, бувало, обіймала мене і тісно тулилася до мене на печі, де ми спали разом. Я вважав це її дивацтвом, і крім деякого здивування воно нічого в мене не викликало у відповідь. Доки… У нового голови нашого колгоспу і його дружини вчительки, виявилося, була донька-третьокласниця. Вона приходила до школи у другу зміну. Бачив її, коли я, четверокласник, вже йшов додому з уроків у першу зміну. Вдягнена гарніш, ніж сільські дівчатка, і якось трохи загадкова. Квартирували голова колгоспу і вчителька у сільській хаті неподалік від школи. На одному з уроків вчителька роздала нові зошити для диктантів, двом учням не вистачило. Вчителька покликала мене і доручила сходити за тими зошитами до неї додому.
- Хай Тамара дасть, вона знає, де зошити лежать…
Зайшов до них. Тамара була розгублена моєю раптовою появою. Вдягнена по-домашньому в спортивні штани і якусь легку кофтину. Мить зустрічі розтягнулась. Вона дивилась широко відкритими світлими очима. Було в них так багато: збентеження, погордливість, допитливість, ласка, протест. Незвичайна дівчинка! Приніс я зошити до класу і втратив хлоп’ячий спокій. Її погляд був постійно зі мною, вдень і вночі. Хотілось зустрічатись з ним знову і знову, зустрічатись з нею. Зустрічі були, коли в село привозили показувати кіно і ще ніби випадково десь на вулиці. Я бачив, що їй приємні такі зустрічі зі мною, що вона з готовністю використовує нагоди для зустрічі… Це мене надзвичайно хвилювало, тішило і водночас застрашувало, бо… воно повинно було залишатись надзвичайною таємницею. Я боявся видати цю таємницю кому б то не було, але, в першу чергу – їй. Вище моїх хлоп’ячих сил було б запросити її на побачення. Лише випадкові зустрічі. На жаль, це моє трепетне почуття до дівчинки було обірване життям – голова колгоспу з сім’єю поїхав на роботу в західну Україну.
Неподалік від нашої хати жив з мамою і старшими сестрами хлопчик Федя Портянко, молодший за мене на один рік. У нього дуже заболіла нога. Він вже не міг розігнути її в коліні, на якому утворились гнійні вавки. Ходити він не міг, то ж придумав свій спосіб пересуватись. У вістовий отвір невеликого залізного коліщати вставляв коротеньку міцну палку, впирався на її кінці руками, котив те коліща, скакаю чи за ним на здоровій нозі, тримаючи хвору ногу зігнутою в коліні. Він навчився так швидко скакати за коліщам по дорозі, що з ним можна було бігти наввипередки. До школи він не ходив, почувався самотнім і я навідувався подеколи до нього у двір, грався з ним. Не знав, що він хворів на дуже заразливий кістковий туберкульоз. Я заразився від нього, у мене також заболіла нога в коліні. На моє щастя у нас в Харкові був родич, який працював на залізниці і дістав для мене путівку на лікування в дитячий кістково-туберкульозний санаторій південної залізниці у місті Євпаторія. На дванадцятому році життя я був вирваний з Куплівахи на майже п’ять років і, як виявилося згодом, вже не міг повернутися в дитинство на Куплівасі, як неможливо двічі увійти у воду річки, що тече. Я не знав страху перед тим, що було попереду, а постійну тугу мав за дівчинкою, донею моєї колишньої вчительки і голови колгоспу.
Забігаючи наперед, скажу, що Федя також лікував свою ногу, ходив до школи, був гарним учнем, але хвороба підступно вразила ще й легені, нирки і він пішов з життя в юнацькому віці. Одержавши звістку про це, я вилив свій сум у першій з поезій:
Де ти, мій сад зелений,
Ластівки щебет?
Федькові ще б вас чути,
Бачити треба,
Бачити захід сонця, росяні зорі,
Чути як вітер грає на осокорі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821802
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.01.2019
автор: Капінос Олександр