Відлетіли журавлі, відлетіли,
Стало сумно на душі і тужливо…
Так і роки золоті вже далеко,
Лише спогади мої в душі й серці,
Доки я іще живу – не померкнуть…
Та весною журавлі знов повернуть,
А роки мої земні навік щезнуть…
Слава Богу, що жива моя пам”ять,
І про те, що відбулось, рідні знають…
Я для того і пишу, щоби знали,
І про ту страшну війну пам’ятали…
Бо війна , завжди страшна, несе горе…
Виливає людських сліз повне море…
Вже далеко та минула війна. Багато років уже минуло після неї. Уже можна було б і забути, але ті, хто живе, обпалений її вогнем, ті хто переніс її у дитинстві, ті у кого вже пенсійний вік, коли вони вже проводжають журавлів і прощаються з ними, бо ж не знають, чи діждуться їх повернення, ті роки довіку не забудуться… Діти, що пережили страхи сорок першого – сорок п’ятого років… І сьогодні їм боляче вдвічі, бо ж знову йде війна, знову гинуть люди, батьки втрачають своїх дітей, діти втрачають своїх батьків. Невже і їм уготована важка доля – доля дітей війни?.. Адже вона, війна, відбирає у них і сили, і здоров’я… І ніякі допомоги, ніяка ідилія, ніякий комфорт не зможуть знеболити їх рани, вгамувати пекучі болі…Та й де він візметься той комфорт у наш час, з нашими мінімальними пенсіями, та з втраченим у важкій праці здоров’ям?..
Властивість людської пам’яті і забувати, і згадувати. Це цілком природно і необхідно…Буває ляжу спати і ніяк не можу заснути, бо як насядуть на мене думки, як зачнуться терзання, де вже візьметься той сон. Я відчуваю, що можу вибухнути, а то й розірватися, як міна, чи бомба, що страшним фейєрверком палає в мені усе моє життя…
І я поринаю у спогади. І пригадую, як вибухнула вона ще в дитинстві, коли ми з братом тільки закінчили навчання в першому класі. Мама тоді брала нас із собою на проривання буряків. Звісно проривати їх із сапою в руках вона ще нам не доручала, малі ж бо. Вона нам показала, як проріджувати буряки руками. То отож ми йшли попереду мами, проривали ті буряки, а мама вже їх обсапувала, і робота просувалася значно швидше. Так от того року буряки були майже біля залізничної колії. І хоча на той час потягів було не так уже й багато, та ми намагалися не пропустити жодного з них. Коли потяги тягли товарні вагони, ми намагалися розгледіти що ж вони везуть, а коли пасажирські, то нам було дуже цікаво спостерігати за чепурними голубими вагонами, де були дуже гарні віконечка, подекуди зашторені красивими шторками, а подекуди вони були роздвинуті і ми встигали побачити пасажирів, ми махали їм руками, деякі нас не помічали, а деякі відповідали помахами своїх рук, а іноді хтось із пасажирів через відкриту фіранку кидав нам якісь гостинці : яблука, груші, або й пакуночок із цукерками. Мама не дозволяла нам бігати до залізничної колії, але іноді коли не було потяга все ж дозволяла піти і зібрати подарунки. Та ось одного разу потяг тягнув величезні товарні вагони, а поміж ними платформи, на яких були накриті брезентом якісь військові агрегати, у них вгадувалися машини, танки, гармати…Біля них стояли, або й сиділи солдати, напевне охоронці. Не дивлячись на мамину заборону, ми з братом рвонули й бігцем дісталися до залізничної колії. Солдати, помітивши нас привітно махали нам руками, щось вигукували, а один з них кинув нам баклажку…Ми вдивлялися в солдатів і нестримно кричали: "Тату!.. Таточку!.." Нам уявлялося, що серед тих солдатів обов’язково є наш тато…Та потяг швидко промайнув мимо нас, а ми стояли, як укопані, не в силах були відірвати ноги від землі, по наших щоках текли сльози. Мама прибігла за нами, щось говорила, заспокоювала, та ми ніби й не чули її слів, усі наші помисли були у тому потязі, як же так татко був так близько і чогось не обізвався, не помахав нам пілоткою, не сказав ні словечка… Мама підібрала ту баклажку, обняла нас, та й повела назад на плантацію. Усі жінки з маминої ланки уже ждали нас біля маминої ділянки, заспокоювали нас, давали нам щось смачненьке зі своїх тормозків, гладили наші голівки. Потім уся ланка разом з мамою і нами сіли в посадці обідати, хоча ще й було зарано, і не одна з них витирала сльозу на своєму обличчі, бо ж більшість із них, як і наша мама, були удовами, і теж мали таких як і ми, і трохи старших дітей. У баклажці був якийсь напій, здається ситро…Мама після обіду уже й не заставляла нас проривати ті буряки, та ми посидівши в посадці деякий час, усе ж пішли допомагати мамі. А в вечері ми попросили маму розповісти ще щось про татка, а ранком знову читали й перечитували єдиний лист від татка, який мама отримала уже після отримання “похоронки”...Другого дня ми були тихіші води і нижчі трави. І з того листа, і з маминих розповідей, ми бачили татка високим, молодим і дужим, як на тій фотографії, що не знати яким чином уціліла, коли нашу хату спопелила війна. Він там у кавалерійській формі, не сам, з товаришем, це фото зроблене в той час, коли татко готувався до участі у війні з Фінляндією. Уже коли ми стали дорослими, то зробили з неї великий портрет, він і нині висить у мене на стіні. А ще до цього часу у мене збереглася ота баклажка, що нам кинув солдат із потяга в якому ми так намагалися побачити татка…
Батьків забрала в нас війна…
(Не вгамувать пекучі болі),
Не зійде з пам’яті вона
Дітям, обпаленим війною…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821273
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.01.2019
автор: геометрія