Дивлячись під ноги вікнами сліпими
Розбрелися тихо хати по селу,
Лист тремтить останній, на кривій осиці,
Мов боїться впасти мертвим у траву.
Ні дороги в полі…Ні пісень, ні вітру,
Місяць навіть в небі, тут вже не сріблить,
Ні круків зимою, а ні бузьків влітку…
В просторі панує одна стала мить.
Розбрелися хати, наче вдови чорні,
Згадують щось рідне, кожна щось своє,
А в яру за лісом, роги від корови,
Та кістки обгризані лежать де не де…
Нікому радіти ні дощу, ні сонцю,
Сіно почорніло із минулих літ,
Журавель з колодця, ржавому відерцю,
Дав уклін прощальний й втомлено приліг.
Ні мишей церковних, ні самої церкви,
Нема школи, клубу, тиша навкруги…
Тільки дід старенький, що не може вмерти,
Ходить немов привид вже які роки.
Сам один на світі, між руїн та згарищ,
Розмовляє тихо з вітром і дощем…
Хрест, труна готові, та хто поховає,
Так й живе з думками, дідусь день за днем.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821200
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.01.2019
автор: Ярослав Ланьо