Так плачуть лиш при домовині.
При тілі при холоднім, в безнадії.
Так плаче небо грозове і чорно-синє,
коли градини нам під ноги сіє.
Так плачуть, лиш коли востаннє.
Чи розумієш ти, що здуру так не плачуть?
Так плачуть від болючого прощання.
Від того, що для тебе геть нічого і не значить.
Гірчать меди, гірчать слова і сльози гіркотою
отруюють щодень моє безумство.
І ллються сльози. Ллються вже рікою
Не плаче той, у кого в серці пусто.
Порожнім дзвоном збаламутиш Всесвіт.
Ще раз, чи два, той дзвін когось підійме.
Поки гірка ріка не понесе тебе у безвість
й ти зрозумієш, де на світі справжні війни.
Де справжній біль, де справжнє щастя маєш.
Чого безглуздо не зберіг.
Де ти, що мав придбати, те втрачаєш.
Де ти, що обіцяв, того й не зміг...
Усе, що маєш, втрата, втрата, втрата...
Сліди, заковані у кригу і не тануть.
Лиш в серця у мого, нічого не забрати,
того, чого разом зі мною і нестане.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820992
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 11.01.2019
автор: Di Agonal