Вона казала, що я не вмію любити,
Що непотріб й не достойний жити.
Сміялась, знову сумний і розбитий,
Казала бідний, тож чим дорожити?
Вона кричала й била об груди,
Її повільно покидали люди.
Гірко плакала, казала забуде,
Порожнеча у всьому й всюди.
Йшли місяці я вдавав, що не бачу,
Та цих сліз ні на мить не пробачу.
Не зважатиму на біль і невдачу,
Все, що хочеш -- віддам і потрачу.
Кисло жити? Стану цукром до кави.
Розкажи, як ти й всі твої справи.
Моя Сонячна, мій лід й каплі лави,
Ти столиця моєї держави.
Усміхнулась і впала в крила,
Вона сильно мене любила.
І знову ця невидима сила,
Весь осад з душі розмила.
Присвячено світлій, щирій, справжній любові.
Не покидайте тих кого сильно любите, щоб не трапилось.
10.01.19 © Стася
(Максим Стаськів)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820934
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.01.2019
автор: Моряк