Скільки він себе пам'ятав, він жив у цьому будинку, в однокімнатній квартирі на другому поверсі, разом з бабусею. Вона була дуже старенька, та й він уже не молодий. Вони постійно були разом, бабуся рідко виходила з дому, тільки за продуктами до магазину. Були в бабусі діти і онуки, та дуже рідко навідувались до неї. То ж Мурчик був повноправним членом її сім'ї. Йому – найкращі кусочки їжі, тепленьке молочко і бабусина ласка і ніжність. Мурчик теж любив бабусю, особливо йому подобалось скрутившись калачиком вмощуватись у неї на колінах, коли вона дивилась телевізор, або читала газету в окулярах. Муркотів їй про те, як йому добре і затишно з нею разом. Взимку, коли в квартирі було холодно, вони засинали, притиснувшись один до одного. Вранці Мурчик будив бабусю, торкався лапою її руки, або притискався своїм носиком бабусиної щоки. Вона вставала і йшла на кухню, Мурчик радісно біг попереду в очікуванні сніданку. Так було завжди. Та одного ранку вона не встала. Мурчик довго жалібно нявчав, та вона його не чула. Він просидів біля неї цілий день, чув як довго співав бабусин телефон, а вона ніяк не реагувала. Бабуся померла зрозумів Мурчик.
А вже під вечір в квартиру зайшли люди, там був бабусин син з невісткою і ще хтось, кого Мурчик не впізнав. Переляканий він юркнув на кухню, притиснувся до ледь теплої батареї і так надовго закляк, прислухаючись до звуків, що долинали з кімнати. Він вже і не пам'ятає скільки він так сидів, та ось його взяли за шкірку і винесли з квартири, а потім він опинився на вулиці.
Він не знав куди йти і що робити. Так і сидів біля металевих дверей під'їзду, які час від часу грюкали - хтось входив,хтось виходив з будинку. Останній день року, люди несли в домівки пакети з їжею, а Мурчик принюхувався до запахів, та не міг сказати всім, який він голодний. Пішов сніг, тепле хутро Мурчика перетворилось на суцільну бурульку, а під лапками сніг танув а потім перетворювався в лід. Мурчик згадував теплу квартиру, бабусю і гострий біль за нею пронизував наскрізь. Дуже хотілося їсти. Та де знайти їжу він не знав. Краще мені померти тут, тоді я буду з бабусею разом. І він, зануривши носа у сніг, почав покірно чекати. Він заснув, чи йому так здалося, але невдовзі крізь сон почув, як його хтось гукає. Відкрив очі. Через хуртовину до нього біг якийсь чоловік і кричав: Мурчику, Мурчику, ось ти!
Прости, друже, що залишили тебе самого. Я думав, що тебе забрала дружина, а вона думала, що я. Слава Богу, ти живий! Що, дуже змерз? І чоловік миттю підняв Мурчика з землі. Той тільки ледь чутно нявкнув і вчепився лапами в чоловікове пальто. - Та, почекай, ти ж весь у снігу, дай витрушу тебе. Мурчик закрив очі і незчувся, коли опинився під полою пальто. Там було тепло. Він чи мурчав від задоволення, чи плакав, але все міцніше притискався до чоловіка, ніби боявся, що той передумає і кине його тут замерзати. – Ну що ти, Мурчику, не бійся. Все буде добре. Я не кину тебе тут самого, мені сказали без тебе не повертатися. Разом з тобою будемо зустрічати новий рік, зрозумів. Нас уже чекають, то ж поїхали. Вони сіли в авто. Чоловік скинув пальто, загорнув у нього Мурчика і поклав на переднє сидіння. – Ось так, зігрівайся. Зараз заїдемо до магазину, купимо тобі все, що треба для твого котячого життя. Сухого корму, консервів, лоток для туалету. У тебе буде все, Мурчику. Тебе любитимуть всі, пеститимуть, я гарантую.
Авто летіло через нічне місто, чоловік щось ще говорив Мурчику, та він не чув, бо зігрівшись заснув знесилений від тепла, щастя і усвідомлення того, що в новорічну ніч таки трапляються чудеса.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820887
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.01.2019
автор: Любов Вакуленко