Як швидкий потяг летить наше життя,
десь роблячи зупинку нам для каяття.
І тільки стук коліс що бють у такт,
наче роки прожиті -рахуємо ми так.
З вікна вагона бачу картинки чарівні,
вони і є прожиті наші дні.
Про щось згадаєм про більшість позабудем,
це так суттєво нам дорослим людям.
Зупинку потяг робить,це станція уже,
хтось входить хтось виходить та речі не бере.
Всі без речей заходять без них виходять теж,
купили що у вагоні-залишили там все.
Коли кому виходить не знає тут ніхто,
вам провідник постукать,що бачить вас у вікно.
Зробивши жест рукою-сходи тобі пора,
кінцева це у тебе,хоч плаче вся рідня.
Виходячи ти бачиш-інші у вагон ідуть,
вони їхати хочуть,вони тепер живуть.
В думках ти розумієш кінцева це вже все,
але усе ще мрієш -можливо потяг далі підвезе.
Хоч трішки щоб проїхати я зміг-
але ніхто земний мені не допоміг.
Таке життя людини- було,є і буде,
проїхатися "зайцем",повірте не пройде.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820150
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.01.2019
автор: Бабич