Пірнаю з порогу в засніжену зиму,
Сніжинки, як диво, торкаються вій.
І кожну хвилину легку, невловиму
Заводить у казку хурделиці рій.
В душі оживають про зиму куплети
Виблискує сріблом вечірнє шосе.
І пам’яті спалах крізь білі замети
Мене у далеке дитинство несе.
Десь там, я маленька, згори на санчатах
Під наглядом маминим весело мчусь.
Розгін набираю зі снігом лапатим,
На щічках рум’янцем щасливим свічусь.
Закутала ненька, лиш світяться очі,
Важкий на мені, але теплий кожух,
У валянках ноги і шарфик лоскоче,
Який намагаюся скинути з вух.
Немає тривог і турбот сьогодення,
Окрім рукавичок промоклих й взуття.
У всіх нас є те невичерпне натхнення,
Яке нам дарують моменти життя.
В ту ж вмить схаменуся, що вдома чекають.
І спогад пірне, як в замети сліди.
Дитинство це те, що у часі втрачають,
Зберігши його у собі назавжди.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818822
Рубрика: Лірика
дата надходження 24.12.2018
автор: Світлана Вітер