На краю села, не далеко від лісу, стояла хатинка. В тій хатинці жили бабуся і дідусь, був у них котик Пушок. Білий - білий, як сніжок, до того ж ще й дуже пухнастий. Він був молодим котом, хитрим і непосидючий. Мишей в коморі і в сараї справно ловив, а в ліс ніколи не бігав. Він, ще не знав, що таке зима, не доводилося бачити снігу.
Одного прохолодного дня сидів на сходах, біля хатинки. Раптово з неба почав падати сніг, здивовано позирнув, що це таке біле літає? Кілька сніжинок впало на ніс, відчув холод, здивувався,
- Ня - у - ня-у!
Дідусь був недалеко, взяв його на руки, погладив по спинці,
- Це зима прийшла, мій хороший. Звикай, кожушка маєш тепленького, не замерзнеш.
Посадив кота на лавку, біля сараю і сказав,
- Саме зараз миші будуть шукати місце де заховатися та захочуть поласувати зерном. Тож дивися будь за сторожа, не дозволяй мишам господарювати.
Пушок торкнув лапою купку снігу, що лежала на краю лавки зрозумів, що ніякої загрози немає. Двері в сарай були привідкриті, кіт уважно спостерігав, щоб часом і справді не забігла миша. Довго чекати не довелося. Вона вже сиділа між стіною сараю й цеглиною. Бо побачила кота, чекала, коли той вкладеться спати. Та Пушок, майстер ловити мишей, знав їхні хитрощі, влігся, ледь - ледь закрив очі, вдав, що він спить…
Миша часу не гаяла шмиг….Та на заваді плигнув кіт, вона назад тікати, попід невеличку купу хмизу, а він за нею. Не годиться не піймати, сором буде, думав кіт, треба цю хитреньку спіймати. Вона затаїлася наче в засідці, лише виднівся кінчик хвостика. Кіт ткнув до хмизу ніс, тягнув до неї лапу. А миша з під хмизу шмигула, тікала в ліс, залишила маленькі сліди на снігу. Пушок поспішав, плигав за нею. Пухкий сніг розлітався на всі сторони та він не звертав уваги, намагався догнати мишу. Вона шмигнула під великий кущ, він за нею і раптово провалився. Незчувся, як
опинився в ямі з пожовклим, старим листям. Не знайшов сліду миші. Вибрався з ями, а можливо тут, поруч, під сосною, подумав кіт. Сосна висока, пишна і густа, біля самого стовбура купа на пів сухого листя. Ні, на жаль і тут, не знайшов слід миші. От, халепа, не спіймав, засмутився кіт, треба повертатися додому.
Він навіть не помітив, що здійнявся вітер, підносив сніг догори і з неба знову сипав густий, лапатий сніг. О, що це? Оглянувся довкола, сніг засипав всі його сліди. Як знайти дорогу додому?
А вітер завивав, сніг сильно кружляв в повітрі. Повернувся Пушок під сосну, сховався від негоди. Під нею було затишніше, вітер майже не діставав його. Раптом за стовбуром сосни, сніг заворушився. Відразу помітив, ой, хто це може бути? Дивина та й годі. Чи то ховатися, чи добре роздивитися, роздумував кіт, щоб не було біди, не потрапити комусь в лапи. Ой, він такий білий, як я та трохи більший за мене. І ненароком сказав,
- Ня -у- ня-у…
За мить почув, чийсь писклявий голос,
- Гей, ти хто?
Пушок став на дві лапи, намагався краще розгледіти, хто ж то такий? За мить знову почув писклявий голос,
- Ти не бійся мене, я не хижий звір.. Я зайчик , заховався від віхоли. Бачиш, як мете, світу білого не видно!
Кіт побачив довгі вуха, від здивування розкрив рот,
- Ого! Я такого білого звіра ніколи не бачив.
Трохи замислився і пригадав, що цей звір схожий на кроликів, що живуть в них в сараї. Так – так, думав кіт, в них теж вуха довгі.
Поки він думав, вже зайчик був поряд з ним, подав лапу,
- Будемо знайомі, я Пижик.
Кіт тремтячим голосом сказав,
- Я котик Пушок… Розумієш, до нас в сарай миші прибігають зерно їсти. Моє ж діло не допустити цього. Оце за одною гнався і напевно заблукав. Снігом замело мої сліди, тепер не знаю, як повернуся додому.
Пижик привітно подивився на нього, запитав,
- А тремтиш чого?
- Та, тебе так несподівано побачив, ще й промерз, - відповів кіт.
- Пижик обійняв його лапами,
- Ну давай, тулися до мене. Ми зачекаємо доки віхола вгамується, подрімаємо разом, тоді я тебе проведу додому. Я знаю дорогу до села. Та туди не бігаю, мама й тато не дозволяють, кажуть це небезпечно.
Пушок гарненько зігрівся в обіймах зайчика і справді задрімав.. Не знати скільки пройшло часу та відкривши очі побачив, що вітер вщух, будив зайчика,
- Зайчику, Пижик, просинайся, вже тихо, не мете, мені треба поспішати додому, а то скоро стемніє.
- Зайчик потягнувся, кліпаючи очима, сказав,
- Гарненько поспали, ну поглянемо скільки тут насипало снігу?
Кіт першим вибрався з під сосни, його майже не було видно, загруз в снігу,
- Ого, стільки насипало! А красиво! Подивися, як іскрить скрізь. Та, як вибратися звідси й знайти дорогу?
Пижик вже стояв біля нього на двох лапах,
Не хвилюйся, я по деревах і по кущах знаю дорогу, те, що вони в снігу, то нічого. Не відставай, доганяй мене!
Зайчик робив великі стрибки по снігу, Пушок намагався від нього не відставати, хоча провалювався в сніг та знову вибирався і плигав за зайчиком. Біля пишної ялинки зупинився зайчик, трохи зачекав кота. Кивнув лапою вперед і сказав,
- Ну ось, за цією ялинкою село, тільки туди мені не можна. Тож бувай, забігай в гості, тільки, як сніг зійде, бо зараз холодно.
Пушок обійняв Пижика,
- Я дуже дякую за допомогу. Ти поступив, як справжній друг. Я обов`язково прибіжу, як розтане сніг!
Пушок махнув лапкою й вискочив за ялинку, здалеку побачив рідну хатинку. Він добирався додому й думав, обов`язкого навідаюся в гості до Пижика навесні, принесу йому морквинку і листя капусти. Як добре, що я зустрів доброго зайчика!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818611
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.12.2018
автор: Ніна Незламна