Падає, падає листя із ясенів,
Поруч калина в чарівнім вінку...
Знов проводжають батьки синів-красенів,-
На непотрібну нікому війну...
Стоять зажурені батько із матір"ю,
Вщерть переповнені тривог-думок,
Зранку до самого сонечка заходу,
Не відійдуть ні на мить, ні на крок...
Лиш аж під вечір, як сонце сховається,-
Стомлені в хату неспішно зайдуть...
Он із портрета синок усміхається,
Руки до нього і очі ведуть...
Так у тривозі тепер вони житимуть,
Що там? Ну як там воює синок?
Долю благатимуть, Бога молитимуть,
Щоб уцілів й повернувся синок...
З самого ранку до вечора пізнього,-
Погляди линуть туди, де синок,
Моляться, просять, благають Всевишнього,
Так, що аж вітер зненацька замовк...
Довга зима ця й нестерпно холодна,-
Сили в батьків забира й забира...
Скільки синів забере невідомо ще,
А у батьків вже й душа завмира...
Треба війну цю негайно спинити,-
Це зрозуміло усім і мені...
І Україну пора відновити
Наперекір негараздам й зимі...
Снігом засипало листя із ясенів,
І на калині в снігу кетяги...
Ждуть, виглядають синів своїх красенів,-
Чеканням стомлені їхні батьки...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816533
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 06.12.2018
автор: геометрія