Співала скрипка, й плакала душа її при цім...
Мелодія витала над містом,
де уже зима настала,
та хмарно і похмуро було в нім.
Так ніжно, так проникливо вона
звучала у руках старого майстра,
неначе говорила щось сама,
а він лиш поруч бути намагався.
А люди йшли, занурені в думки,
проблеми і турботи невідривно.
Життя тепер складне, й не до краси
буває багатьом, що і не дивно.
Смичок виводив соло, наче був
провідником між Небом і Землею.
І Ангели присутністю своєю
стирали тугу й додавали сил
усім, хто іще здатен відчувати,
не очерствів душею й пам'ята,
що все на світі може проминати,
лиш не любов, яка завжди - жива!
Вона - мелодія сердець, душі стремління,
усе, що нас тримає у житті.
Це - оберіг, це - сила і спасіння,
свята й велична, навіть в простоті.
На місто тихо вечір напливає....
Хоч звуку скрипки вже давно не чути,
та відблиск дива все ще не минає,
лиш тихо падав сніг, збіливши сірість буднів....
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816318
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.12.2018
автор: Tanita N