Іде із поля…там де між грудок,
В соломі колоски вночі шукала,
Вже божеволіла поволі від думок,
Й кілька зернят в торбинці заховала.
Немає їжі… влітку хоч рогіз,
Зелений борщ з самої кропиви,
Весною сік солодкий із беріз,
А зараз що, крізь холоду й мокви?
А в хаті плачуть з голоду роти,
І просять хоч гнилої картоплини…
Сусідка вже із розуму зійшла
І варить в печі юшку із дитини.
Як поділити здобич на усіх,
Що в пучці дуже легко заховати?
За що це, за який же смертний гріх,
Усім прийдеться з голоду вмирати?
Вона ішла вперед з останніх сил,
Крізь вимерле село брела додому,
Долала з тяжкістю один за одним крок,
А в хаті впала мертвою додолу.
Що тепер жде п’ятьох малих дітей?
Що вже опухли, плакали й кричали…
Як страшно… сотні, тисячі людей,
Села й міста в голодомор втрачали.
Мільйони душ в останній подих свій,
Хоч крихітку вимолювали Бога ,
Їм марився м’який духмяний хліб,
Хоча у рай чекала їх дорога.
Мільйонам душ в останній свій момент,
Смерть в путь збирала запашні гостинці,
Та не було вже сили щоби дістать,
Зернятка, що заховані в торбинці.
16.11.2018
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815018
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.11.2018
автор: Інна Рубан-Оленіч