Травень відбув на землі свою службу й пішов. А з ним канув канув у лету і навчальний рік у всіх загальноосвітніх школах України. Четвертоласниця Ліда, відбувши свято Останнього дзвоника й отримавши на руки табель, летіла додому, мов птах, на семи вітрах. Бали, виставлені в табелі, її повністю задовольняли, вставати вранці від завтрашнього дня вже не обов’язково, вчитися – теж. Отже, воля! Відпочинок! Канікули!
Вже наступного дня, тобто, першого червня, дівчина, поснідавши й вимивши посуд, накладений в мийці, подалася до моря. Вона жила за півтора кілометра від нього. Тож за пів години добралася. Море зустріло Ліду лагідно. Хвилі усміхалися їй, показували свої голубі блискучі зуби. Вітриська, що виходили з глибин води, мов тридцять три богатирі, цілували їй щоки, розкуйовджували волосся. Дівчина занурила руку у воду. Холодна. Плавати в такій зарано і небезпечно. Постояла біля водойми, поспостерігала за чайками. Пройшлася берегом. Він був майже безлюдним. Сіро ж! Хмарно! Вирішила, що і їй надовго затримуватися біля моря немає резону, годинку побула й побігла додому. Брат Сергій, який відчинив Ліді двері квартири, насварив на неї за те, що ходила до моря сама. Він мав обов’язок наглядати за молодшою сестрою, поки батьки були на роботі. Пообіцяла брату, що більше так чинити не буде. Отримала за це від нього цукерку.
Минуло кілька днів. За цей час вітер розігнав хмари, розчистив стежку до дверей сонячного будинку. Випхало світило з-під них свою гарячу жовту голову й повітря одразу наповнилося теплом. А коли воно впевнено й жваво рушило стежкою неба, наспівуючи пісеньку про літо, то й вода у морі зігрілася. Ліда потягла брата до нього. Того ж таки дня похлюпалась в морі, а брат поплавав. Звідтоді кожної погожої днини вони старалися відвідати море, щоб поплавати у воді, походити по теплому золотому пісочку або просто постояти на бережку, зловити очима далеч – пропливаючі човни, баржі, малі й великі кораблі. Часом, коли Ліда довго стояла на березі, їй вдавалося бачити, як з-під грайливих синіх хвиль вистрибують дельфіни, видаючи при цьому дивні свистячі звуки. Ліді здавалося, що вони кажуть їй: «Привіт, дівчинко». Тому вона, чуючи голоси тварин, завжди махала їм рукою і промовляла: «Привіт, дельфінчики! Добра вам, хороші!» Ліді здавалося, що дружелюбні морські ссавці розуміли те, що вона їм казала, бо вони, втікаючи в глибокі води, били хвостами об хвилі й цим дійством мовби дякували дівчині за теплі слова. На морі за Лідою зазвичай приглядав старший брат, який тільки закінчив одинадцятий клас. Інколи, у вихідні, вона йшла до глибокої соленої водойми з мамою чи татом або й з обома родичами одночасно. Море в їхній родині любили всі. Та діти, звісно, найдужче. Сергій не лише плавав, засмагав, спостерігав за тим, що робиться на пляжі й у воді, а й слухав музику чи розгадував кросворди. Ліда ж любила, сидячи після купання під великою білою парасолькою на покривалі, читати книжку. Іноді з мокрого піску вона ліпила замок чи фігурки людей у різних танцювальних позах.
Закінчувався червень. Повітря і все, що було надворі, пожирала люта спека. Люди щодня підливали квіти й дерева, щоб вони не посохли, вмикали в приміщеннях кондиціонери. У цю тридцятиградусну жарінь Ліда зі Сергієм подалися до моря. Коли Сергій наплавався, напірнався, дівчина вирішила й собі трохи розважитись: пострибати з пірсу, поплавати під водою. Брат навчив її, як це треба робити. Він дав Ліді свій акваланг, провів сестрі вчергове інструктаж, і вона пірнула вглиб моря. Не встигла і три хвилини поплавати під водою, як побачила велику мушлю, що лежала біла водорості на дні моря. «Візьму її собі», - подумала. Тільки простягнула руку до цікавої знахідки, як почула писклявий голос:
- Не бери цю річ.
- Хто ти? – спитала дівчинка.
- Молюск. А ця мушля – моя хата.
- І давно ти в ній живеш?
- Сто років. А маю бажання – дожити до двісті.
- Люди так довго не живуть.
- Бо вони мало плавають в морі.
- Думаю, це не від цього. Так закладено з віків.
В тебе є бажання – дожити до двісті. А в мене - вчитися в балетній школі.
- То вчися.
- Батьки не мають грошей, щоб оплатити мені навчання в ній.
- А чому?
- В них зарплатні невисокі. Спершу їм треба брата вивчити. Він цьогоріч до коледжу вступив, на відділення.
- Гм… Думаю, я зможу тобі допомогти.
- Ти? Як?
- В мене є одна перлина. Одна, але велика й золота. Я її довго ростив, а тепер віддам тобі, ти продаси і матимеш кошти на навчання у тій школі…, як вона там називається?
- Балетна. У ній вчать танцювати балет.
Молюск витягнув з мушлі золоту перлину.
- Бери її, - мовив.
- Тобі не шкода?
- Ні. Я собі іншу вирощу. Хоч це не швидка робота.
- Ти справді даєш мені її?
- Звісно. Хіба я схожий на брехача?
- Ні.
- Тоді бери.
Ліда взяла перлину, всміхнулася.
- Дякую тобі, друже, - мовила. - Живи ж ще сто років.
- А ти навчись танцювати.
- Тепер обов’язково навчусь. Обіцяю!
Помахала вільною рукою молюску й випливла з води.
- Ну, що, - спитав брат, - наплавалась?
- Так.
- А що ти там у кулаку тримаєш?
- Перлину.
- Яку ще таку перлину?
- Справжню.
- Жартуєш?
- Зовсім ні.
Ліда розкрила кулачок. Сергій, пробачивши на її долоні золоту блискучу кульку, від здивування й несподіванки аж поперхнувся слиною.
- Овва! Гарна! І, мабуть, дуже коштовна. Знайшла її на дні?
- Ні. Молюск подарував.
- Ну, й вигадниця ж ти, Лідко!
Дівчинка не стала сперечатись. Коли повернулася з братом додому, віддала перлину мамі. Вона продала її, й Ліда стала вчитися в балетній школі. А ще згодом, після здобуття атестату за середню освіту, в інституті культури. Вона стала артисткою балету. Спершу танцювала в Одеському оперному театрі, а коли вийшла заміж, в Київському. Збулася її найбажаніша мрія.
Майже щоліта Ліда приїжджала до батьків в Одесу, ходила до моря – плавала, засмагала. Інколи пірнала під воду в аквалангу, шукала на дні ту мушлю, в якій молюск викохав велику золоту перлину, але не знаходила її. Мабуть, молюск переніс свою хатку в інше місце, подалі від людей, щоби там ростити нову перлину. Згадуючи молюска, Ліда усміхалася, вона подумки дякувала йому: «Живи, любий друже, живи до двісті!»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814979
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.11.2018
автор: Крилата (Любов Пікас)