Хлопчик Юрчик із Закарпаття ходив до 1 класу. Вчився він непогано. До кінця I семестру вже знав усі букви, читав слова (хай і складами), рахував до ста, розв’язував задачі й досліджував світ. Любив також фізкультуру – вправи різні виконувати, бігати, грати в рухливі ігри. До вчительки, як правило, відносився з повагою, а щодо однокласників… Їм любив робити всілякі капості. То клеєм намастить комусь сидіння на кріслі, то чийогось зошита чи щоденника заховає, як ніхто не бачив, то ніжку комусь в коридорі підставить, аби той упав, то дівчинку штовхне чи смикне за косу. А потім регоче, задоволення від своїх негарних вчинків отримує. Уже і вчителька пояснювала Юрчику, що так не гоже поводитися, і мама, яку вчителька запрошувала на розмову, навіть директор брав його до свого кабінету на розмову. Нічого не допомагало. Притихне на тиждень-другий, а тоді знову за своє.
Якось вчителька (це було навесні, у квітні місяці) після уроків сказала учням:
- Діти, завтра ми підемо до лісу на екскурсію, будемо спостерігати за природою. Тому вдягніться відповідно, візьміть на ноги гумові чобітки, вдягніть куртки і не забудьте про головний убір – кепку чи шапку. Пригадуєте, ми говорили з вами про те, що на деревах та кущах у лісі можуть бути кліщі?
- Так! – закричали учні.
- Отож так одягніться, щоб жоден кліщ не мав шансу торкнутися вашого тіла, вп’ястися вам у шкіру. До зустрічі!
- До завтра, вчителько. Бувайте здорові!
На другий день Ніна Іванівна почала навчальний день з того, що прочитала учням інструктаж з техніки безпеки, тобто нагадала правила поведінки в дорозі та в лісі, перерахувала всіх і повела до лісу. Він був недалечко від школи – хвилин десять-п’ятнадцять пішої ходьби. Діти йшли в колоні парами. Коли опинились на узліссі, почули стукіт дятла. Наблизились до дерева, звідки лунав звук, і побачили птаха. На просьбу вчительки описали його зовнішній вигляд і позу, в якій він знаходився, коли стукав дзьобом по стовбурі
- Яку користь приносить деревам дятел?
- Цей птах – лісовий санітар. Він лікує дерева, видзьобує личинки комах з їх кори, - зробила висновок Яна.
- Так. Він майстерно робить свою справу. А тепер подивіться, - мовила вчителька, - які дерева ростуть довкола нас.
Діти стали називати:
- Дуб, береза, вільха, ялина.
Вони розповіли, за якими ознаками визначили їх.
- Молодці. А які кущі бачите?
Учні походили лісом із вчителькою, знайшли кущі.
- Шипшина, калина, ліщина росте в лісі, - сказав від імені всіх Антон.
- Так. А які квіти ростуть у траві?
- Проліски, півники, ряст, - стали говорити діти
- Так. Це весняні квіти. Вони – як подих свіжого повітря, першими з’являються після зимової сплячки, наповнюють ліс красою, приносять радість людям. Поспостерігайте за цими квіточками. Опишіть їх вигляд, дослідіть їх запах.
Учні кинулися до квітів. Поприсідали біля них і самі стали, мов квіти. А Юрчик занудився. «Що там описувати?! – подумав він. – Квіти, як квіти. Дівочі забаганки. Піду краще пошукаю якогось гриба».
Заховався за кущем, поки однокласники розглядали рослини. А коли вони стали ділитися своїми спостереженнями із вчителькою, потихеньку віддалився від гурту. Зайшов углиб лісу і справді під дубом знайшов невеличкого білого. Вирвав його й пішов далі. За якусь хвилину-другу знайшов ще одного гриба, а потім ще три. Ось уже у нього п’ять грибів у наплічнику, який він завбачливо взяв зі собою вранці. «Хе! Хе! От я молодець! – промовив сам собі. - З користю проводжу час. А мої однокласники квіти описують! Ну і їжте свої квіти!». Тільки він це промовив, як тут їжак перетнув йому дорогу:
- Привіт, хлопче!
- Привіт!
- А чи не даси мені одного гриба, бо мої зимові запаси закінчилися?
- Не дам! Іди собі, а то штовхну ногою.
- Злий ти.
- Який є.
Ще пройшов з десять метрів, зустрів чорну змійку.
- Привіт!
- Привіт!
- А чи не даси мені одного гриба. Хочу юшку грибну зварити, ще як восени її їла, - мовила та.
- І не подумаю давати. Повзи собі, а то палицею вдарю.
- Злий ти.
- Який є.
Через п’ятнадцять метрів зустрів вовка.
- О, - сказав той, - їжа до мене сама йде.
Злякався Юрчик та й каже:
- У мене гриби є в наплічнику. Хочеш?
- Нє-а. Тебе хочу з’їсти. Ти більш калорійний А я три дні вже нічого не їв.
- Не їж мене, вовчику, будь ласка, бо мої батьки плакатимуть за мною, я в них одненький, і однокласники теж плакатимуть, і вчителька Ніна Іванівна. Їй ще й перепасти може за те, що не уберегла мене.
- Гм… Вчительки шкода. Ну, і батьків теж. А однокласники, мабуть, реготатимуть. Ти ж їм стільки прикростей зробив.
- Не робитиму більше. Тільки відпусти.
- А тварин і рослин любитимеш?
- Любитиму. Обіцяю.
- Гаразд. Давай свої гриби і дуй назад. А то всі тебе вже шукають. А вчителька і справді плаче. Я підглядав за ними.
- Дякую, вовче.
Виклав гриби на траву Юрчик і помчав щодуху назад. Через хвилин сім-десять почув звуки:
- Юр-чи-ку! Юр- чи-ку!
- Тут я! Тут я! – закричав радо та голосно.
Коли зустрівся з однокласниками та вчителькою, глянув їм у вічі й сказав:
- Пробачте. Я винен. Від нині не буду нікому робити зла.
Вчителька підійшла до хлопця, обійняла його.
Всі діти теж кинулись до Юрка, обліпили його, як плоди горобини обліплюють кущ, на якому ростуть восени.
- Як добре, що ти знайшовся! – вигукували учні. – Ми вже думали, що ти вовкові в лапи потрапив, бо почули якоїсь миті виття, що неслося з глибини лісу.
- Все могло би бути! Але я тут. І я вас люблю, друзі. І навіть ці перші весняні квіти люблю.
Хлопчик схилився над пролісками.
- Ви, справді, гарні, - мовив, встав і добавив ще це:
- Пробачте мені всі, кого я хоч раз у який-небудь спосіб образив.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814485
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.11.2018
автор: Крилата (Любов Пікас)