Хлопчик Юрчик, першокланик, жив у славному Закарпатському краю ходив до 1 класу. Вчився він непогано. До кінця I семестру знав уже всі букви, читав слова (складами), рахував до ста, розв’язував задачі й потрохи досліджував світ. Любив також фізкультуру – вправи різні виконувати, бігати, грати в рухливі ігри. До вчительки відносився більш-менш із повагою, а щодо однокласників… Їм любив робити всілякі капості. То клеєм намастить комусь сидіння на кріслі, то чийогось зошита чи щоденника заховає, як ніхто не бачив, то ніжку комусь в коридорі підставить, аби той упав, то дівчинку штовхне чи смикне за косу. А потім регоче, задоволення від своїх негарних вчинків отримує. Уже і вчителька пояснювала Юрчику, що так не гоже поводитися, і мама, яку вчителька запрошувала на розмову, навіть директор брав його до свого кабінету на розмову. Нічого не допомагало. Притихне на тиждень-другий, а тоді знову за своє.
Якось учителька (це було навесні, у квітні місяці) після уроків сказала учням:
- Діти, завтра ми підемо до лісу на екскурсію, будемо спостерігати за природою. Тому вдягніться відповідно, візьміть на ноги гумові чобітки, вдягніть куртки і не забудьте про головний убір – кепку чи шапку. Пригадуєте, ми говорили з вами про те, що на деревах та кущах у лісі можуть бути кліщі?
- Так! – закричали учні.
- Отож так одягніться, щоб жоден кліщ не мав шансу торкнутися вашого тіла, вп’ястися вам у шкіру. До зустрічі!
- До завтра, вчителько. Бувайте здорові!
На другий день Ніна Іванівна почала навчальний день з того, що прочитала учням інструктаж з техніки безпеки, тобто нагадала правила поведінки в дорозі та в лісі, перерахувала всіх і повела до лісу. Він був недалечко від школи – хвилин десять-п’ятнадцять пішої ходьби. Діти йшли в колоні парами. Коли були під лісом, почули стукіт дятла. Наблизились до дерева, звідки лунав звук, і побачили птаха. На просьбу вчительки описали його зовнішній вигляд, позу, в якій він знаходився, коли стукав дзьобом по стовбурі. Тоді вчителька запитала дітей:
- Яку користь приносить дятел?
- Цей птах – лісовий санітар. Він лікує дерева, видзьобує личинки комах з їхньої кори, - відповіла Яна, яка першою підняла руку.
- Так. Він майстерно робить свою справу. А тепер подивіться, - мовила вчителька, - які дерева ростуть довкола нас.
Діти почали називати:
- Дуб, береза, вільха, ялина.
Вони розповіли, за якими ознаками визначили їх.
- Молодці. А які кущі бачите?
Учні походили лісом із учителькою, знайшли кущі.
- Шипшина, калина, ліщина росте в лісі, - зробив висновок Антон.
- Так. А які квіти ростуть?
- Проліски, півники, ряст, - затараторили діти.
- Вірно. Це весняні квіти. Вони – як ранок після ночі, як сонце після затяжних дощів, тішать люд, бо першими з’являються після довгої зимової сплячки. Квіти наповнюють ліс красою, милують людське око. Поспостерігайте за цими квіточками. Опишіть їх вигляд, дослідіть їх запах.
Учні кинулись навсібіч. Поприсідали в траві й самі стали, мов квіти. Юрчик занудився. «Що там описувати?! – думав він. – Квіти, як квіти – пелюстки, стебла й листки. Піду краще гриби пошукаю».
Посидів за кущем, поки однокласники бігали, рослини вибирали для опису. А коли вони почали ділитися своїми спостереженнями із вчителькою, потихеньку віддалився від гурту. Зайшов углиб лісу і справді під дубом знайшов невеличкого білого. Вирвав його, пішов далі. За якусь хвилину знайшов ще одного, а потім ще три. Ось уже в нього п’ять грибів у наплічнику, який він завбачливо взяв зі собою вранці. «Хе! Хе! От я молодець! – промовив сам собі. - Час у лісі проводжу з користю. А мої однокласники квіти описують! Ну і їжте свої квіти, будь ласочка!» Тільки він це промовив, як їжак перетнув йому дорогу:
- Привіт, хлопче!
- Привіт!
- А чи не даси мені одного гриба, бо мої зимові запаси закінчилися?
- Не дам! Іди собі, а то штовхну ногою.
- Злий ти.
- Який є.
Ще пройшов з десять метрів, зустрів чорну змійку.
- Привіт!
- Привіт!
- А чи не даси мені одного гриба. Хочу юшку грибну зварити, ще як восени її їла, - мовила та.
- Й не подумаю цього робити. Повзи собі, а то палицею вдарю.
- Злий ти.
- Який є.
Через п’ятнадцять метрів зустрів вовка.
- О, - сказав той, - їжа до мене сама йде.
Злякався Юрчик та й каже:
- У мене гриби в наплічнику є. Хочеш?
- Нє-а. Тебе хочу з’їсти. Ти більш калорійний. А я три дні вже нічого не їв.
- Не їж мене, вовчику, прошу тебе, бо мої батьки плакатимуть за мною, я в них один-одненький, та й однокласники плакатимуть, і вчителька Ніна Іванівна. Їй ще й перепасти може за те, що не бберегла мене.
- Гм… Вчительки шкода. Ну, і батьків теж. А однокласники, мабуть, реготатимуть. Ти ж їм стільки прикростей зробив.
- Не робитиму більше. Тільки відпусти.
- А тварин і рослин любитимеш?
- Любитиму. Обіцяю.
- Гаразд. Давай свої гриби і дуй до своїх однокласників. Вони тебе вже шукають. І вчителька плаче. Бачив, підглядав за ними.
- Дякую, вовче.
Виклав гриби на траву Юрчик і помчав щодуху туди, звідки прийшов. Через хвилин сім-десять почув:
- Юр-чи-ку! Юр- чи-ку!
- Тут я! Тут я! – закричав радо та голосно.
Коли зустрівся з однокласниками й учителькою, глянув їм у вічі й мовив:
- Пробачте. Я дуже завинив перед усіма вами. Від нині не буду нікому робити зла.
Ніна Іванівна підійшла до хлопця, обійняла його, притулила до своїх грудей.
- Налякав ти нас! – мовила. – Сподіваюся, більше так ніколи не чинитимеш.
- Ніколи! Обіцяю!
Діти теж кинулись Юрка обіймати, обліпили його, як плоди горобини обліплюють гілки куща, на яких ростуть восени.
- Як добре, що ти знайшовся! – вигукнула Оля.
- Ми вже думали, що ти вовкові в лапи попав, - мовив Тарас.
- Так, бо чули виття, яке йшло з глибини лісу й нагадувало вовче, - сказала Іра.
- Могло б і таке бути! Але я тут. З вами. І я вас люблю, друзі. Вас і навіть ці перші весняні квіти. І траву, і дерева, і дятла.
Хлопчик схилився над пролісками.
- Чудові! – мовив. - Пробачте мені Ніно Іванівно і всі, кого я хоч раз в який-небудь спосіб образив.
- Пробачаємо! – відповли всі дружно й голосно, аж луна пішла лісом: «Мо-о-о-о-о!», після якої почулося вовче виття, але не страшне, а радісне.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813403
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.11.2018
автор: Крилата (Любов Пікас)