В одного господаря, який жив у селі Возове, була курочка Біла. Якось, коли вона прогулювалася подвір’ям, на неї напав орел. Він вп’явся пазурами в її спину і хотів уже, було, понести птицю до свого дому, але їй вдалося вирватися з лап хижака і сховатися в хліві. Біла врятувалася, але стрес, який пережила, наклав свій слід на її життя. Курка перестала нести яйця. Господар не міг зрозуміти, що з нею не так. Годував він Білу добре, як завжди. Тиждень чекав, два, думав, може все внормується, але курка не знесла за цей час жодного яйця. Тоді господар сказав своїй дружині:
- Треба Білу зарізати завтра. Чого дарма її годувати?
- Як скажеш, - відповіла вона.
Почула курка розмову своїх господарів, впала в розпач. Але за якусь мить опанувала себе, підійшла до ворона, що сидів у саду, та й каже йому:
- Слухай, Чорний! Поможи мені в одній справі.
- В якій?
- Господар вирішив мене зарізати завтра. А я хочу жити.
- Що я можу для тебе зробити?
- Відчини мені двері у хліві вночі, як я тричі квокну. Я вийду, перелечу через паркан та й піду собі, куди очі глядять.
- Гаразд. А що ти мені за це даси?
- Дам тоді одне велике яйце. Я зарила його в сіні ще два тижні тому.
- Домовились.
Як курка серед ночі квокнула тричі, ворон підлетів до хліва, відсунув дзьобом защіпку. Біла вийшла, дала Чорному яйце, перелетіла через паркан і пішла собі, куди очі глядять. Минула одне село, друге, в третє зайшла, чує, хтось плаче під кущем, обабіч дороги. Підійшла ближче, побачила сірого кота з рудою плямою на правому боці.
- Що з тобою, коте? – спитала Біла.
- Вигнав мене господар, якому я десять років вірою і правдою служив.
- А чого вигнав?
- Бо я мишей перестав ловити. Але я не винен в тому, це все орел. Хотів він якось курча вхопити, яке ходило по подвір’ї, а я не дав, він мені за це вуса зі злості висмикнув. Тепер у мене немає нюху.
Кіт знову заплакав.
- Слухай, не завивай. Я теж стала нічийною. Сама втекла від господаря через те, що він хотів мене зарізати. Давай удвох кудись подамося.
- А куди?
Та куди очі глядять.
- Гаразд, - погодився кіт. – До речі, мене звуть Вусиком. А тебе ж як?
- Білою.
- Бо ти білого окрасу?
- Мабуть. А тебе тепер треба якось по-іншому назвати. Бо в тебе ж вусів уже немає.
- Ти правий. Яке ж ім’я мені взяти?
- Думаю, Безвусько підійде.
- Гм… Добре. Буду Безвуськом.
Пішли вони. Чорне покривало, яким було вкрите небо, продірявив гострим кінцем місячний серпик. А потім почав малювати довкола себе срібним пилком зірочки, яких усебільше й більше з’являлося на небозводі. Зірки танцювали, світили з небес своїми блискучими животами. Від цього дійства душі наших нічних мандрівників – курки й кота, теж засвітилися. Йшли вони, любувалися небом. По якомусь часі Біла й каже:
- Може, перепочинемо трохи, Безвуську? Я вже зі сил вибилась.
- Давай відпочинемо, - відповів кіт.
- Де примостимося?
- А он, подивися направо, копиця видніє за чиїмсь обійстям. Зариємось в неї та й поспимо собі, доки день не вийде.
- Добра ідея, - схвалила Безвуськову пропозицію курка.
Залізли вони в сіно й позасипали. Вранці збудились від того, що хтось під копицею скавучав. Наставив кіт одне око з-під сіна, побачив пса, в очах якого смуток звив гніздо.
- Вилізаймо, - каже, - курко, якийсь бідний пес прибився до нас. Спитаємо, яка в нього біда.
- Добре, - мовила Біла.
Випхали вони тіла з копиці. Пес побачив кота й курку, здивувався.
- А що ви тут робили? – спитав.
- Та спали.
- А чому в копиці?
Розповіли собаці кіт і курка свої історії.
- А ти ж чому щойно плакав? – спитав кіт.
- Я захворів на ангіну й після того втратив голос. Господар чекав тиждень, два, думав, я почну гавкати. Та мій голос не відновився. Він розсердився і прогнав мене зі свого двору.
- А чому на ангіну захворів?
- Їв лід.
- Де ж ти його знайшов улітку?
- Господиня винесла миску з льодом надвір, холодильник розморожувала. Мені той лід м’ясом запах, тож я злакомися і погриз його.
- Зрозуміло. Мабуть на ньому у морозилці м’ясо лежало.
- Мабуть, так.
- Що ж нам, друзі, тепер робити? – спитала курка Біла.
- Треба найперше житло спорудити, бо десь же нам треба жити, ховатися від дощу й холоду ляків та нападників всіляких. А коли матимемо хату, зможемо туди харчів наносити та й будемо собі якось житимемо, - сказав кіт.
- А де ж узяти тих харчів? Красти пропонуєш? – спитав пес.
- Красти не годиться, ось мій отвіт. Треба зайнятися якимсь ділом, яке б нам давало дохід.
- Яким? – спитав кіт.
- Треба подумати, - мовила курка.
Думала вона рівно п’ять хвилин, а тоді прокукурікала:
- Я малюватиму картини. Бачила, як це робив один художник в лузі. Я навіть пробувала дзьобом кілька разів зобразити квітку, дерево, сонечко на грядці свого господаря. Але він мене, щоразу виганяв із грядки, не даючи можливості закінчити сюжет.
- А фарбу де взяти, пензлик та папір?
- Я знаю, як фарбу виготовити, – мовив пес. - Пережую квіти різних кольорів, та й витисну з них сік крізь зуби, кожен колір окремо на великий лист лопуха покладу, от вам і фарби будуть – натуральні.
- А я дістану аркуші, - запалився кіт.
- Де?
- Зароблю грошей та й куплю.
- Як ти заробиш, як у тебе нюху немає, мишу навіть не можеш зловити.
- Я вмію акробатичні вправи робити, від Олеся, онука свого господаря, що приїжджав на канікули до діда в гості, навчився – перекиди вперед, назад, стійку на голові, на одній лапі, на двох. Виступлю десь на площі в місті, розповідав мені Олесь, що так роблять люди, і що за це їм гроші дають. Він навіть хотів мене до міста взяти на два тижні, випробувати в ролі ариста, але його батьки не дозволили йому цього.
- Спробуємо, друзі, все те, що надумали. Нам втрачати нічого. Плачем біді не зарадиш. Мусимо шукати виходу зі складної ситуації, в яку ми попали.
Вранці кіт побіг до міста. Спитав іншого кота, який трапився йому на шляху, як добратися до центру. Той, дізнавшись, що Безвусько хоче там виступити, провів його. Став кіт на одному з кутів головної площі міста й почав показувати те, що уміє. Спершу люди дивилися, дивувалися, усміхалися, але не кидали грошей. Та невдовзі все перемінилося. Кіт дуже старанно виконував вправи, піднявкував при цьому, а як закінчував програму, просив кинути в кепку хоч щось, благально дивлячись перехожим в очі. І вони милосердились над ним, кидали хто одну гривню, хто дві, а хто п’ять чи навіть десять гривень. Кіт був задоволений. По обіді залишив площу, пішов до магазину, купив пензлик, папір, три буханці хліба, пачку масла та й пішов за місто, до місця, де вони з куркою та псом вранці розійшлися. Знайшов їх за роботою – будували дім з каменю та глини. Взявся їм допомагати. Трохи друзі і перепочивали, хліб з маслом вживали. До перших сутінків вдалося трійці звести чотири стіни й накрити їх шматком бляхи, яку пес знайшов недалеко від копиці зі сіном у яру і приволік. Зраділи усі.
- Не пропадемо! – мовили в один голос.
З’їли хліба з маслом, попили води та й позасинали.
Вранці курка стала мостити підлогу, пес двері робити, а кіт вікно. До вечора й це їм вдалося зробити. Знову з’їли хліба з маслом, запили водою й полягали спати. Третього дня ліжка змайстрували. Четвертого – стіл і три стільці. Доїли той хліб, що кіт приніс із міста, попили води, полягали спати. На п’ятий день Біла сказала:
- Тепер я хочу малювати.
- Гаразд, - мовив Жовта Пляма. – Я йду робити тобі фарби.
- А я махну до міста. Може, пощастить на їду заробити.
- Йди, - погодилась курка.
Пес наробив фарб з різних рослин: червону – з мальви, жовту – зі соняшника, зелену – з трави, синю – з волошок, коричневу – з дубової кори, фіолетову – з фіалок, білу – із квітів калини.
Курка вибрала в лузі місце, яке їй видалося привабним. Пес приніс їй туди папір. Поклав його на дошку, яку знайшов біля річки, й птиця взялася за роботу. Малювала натхненно. За пів дня картина була довершила. Понесли пес із куркою її додому. А тут і кіт повернувся з міста. Приніс у торбі кільце ковбаси, хліб та трохи сиру.
- Зараз файно пообідаємо, друзі, - мовив.
- Чудово! – сказала Біла.
- Так, - підтвердив Жовта Пляма.
Сіли вони за стіл, стали смакувати наїдками, четверту частину спожили, решту на інші дні тижня лишили.
- Що робитимемо з картинами? – запитав пес.
- Можна віднести їх до міста і там продати чи в селі комусь запропонувати, - сказав кіт.
- Так, - погодилась курка. – Гроші нам потрібні.
За тиждень курка намалювала три картини. В суботу всі троє несли шедеври Білої до міста. Спершу люди дивилися, дивувалися, але не купували їх. Але десь так години за дві один професор з борідкою зацікавився малюнками курки. Він спитав, скільки коштує той, на якому зображений луг з квітами та метеликами. Почувши у відповідь «що дасте, те буде», дав за неї сто п’ятдесят гривень. Ще дві картини продались майже одразу за першою за такою ж ціною. За чотириста п’ятдесят гривень, які вторгували за картини, друзі купили ще трохи аркушів, фарб і продуктів харчування. Задоволені виторгом і покупками, пішли додому.
З того часу курка малювала щотижня по три картини, кіт прибирав у домі й виступав у суботу на площі, пес готував для всіх сніданки та вечері, допомагав курці носити дошку, аркуші на луг, в ліс. Картини до міста несли всі троє.
До зими друзі вимурували в хаті піч, наготували дров. Тож їм уже не страшні були сніги й морози. Жовта Пляма почав варити борщ та кашу. До приходу весни він навчився навіть вареники ліпити, кіт допомагав йому трохи – тісто місив, чистив і м’яв картоплю. А курка тільки те робила, що шукала красиві пейзажі і змальовувала їх. В неділю друзі відпочивали. Під хатою на лаву сідали, пісні співали. До пса, до речі, голос вернувся, а до кота – нюх, у нього виросли нові тонкі руді вуса і тепер друзі перестали називати його Безвуськом, а кликали Вусиком. Добре зажили! Та що там казати, не просто добре, а дуже добре зажили! На заздрість усім ворогам, на радість усім добродіям.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812940
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.11.2018
автор: Крилата (Любов Пікас)