Коханню як ламають підло крила,
я бачив у своїм житті не раз.
Нещадно рвуть наповнені вітрила,
відверто не шкодуючи образ.
Любов брела, я видів, світ за очі
вся почорніла від гнітючих дум
і в темряву густу сирої ночі
стікав пророче невимовний сум…
Знеможена від зрад, уся безсила,
схиливши долу очі, повні сліз,
вона страждала, опустивши крила,
і мовчки все ступала під укіс…
А ті висіли, зламані презирством,
байдужістю чи покликом їдким,
чутливі до обману й лицемірства,
знівечені стосунком нелюдським.
Було коханню невимовно скрутно,
в життя його прийшов найгірший час.
Сердешне шепотіло ледве чутно,
молило Бога про останній шанс…
Наповнив вітер знову щоб вітрила,
червону нить щоб віднайти в житті,
щоб зажили його подерті крила
і щастя відшукали в висоті.
Допоможіть же ви своїй любові,
немов зіницю ока бережіть,
пісні співайте їй лиш веселкові…
В коханні, люди, тільки й варто жить!
06.11.2018
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812784
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.11.2018
автор: Олександр Мачула