Ця нелюбов до котів в мене з дитинства. Я завжди дуже любила домашню живність: з-задоволенням доглядала кролів, курей і, особливо курчат, гусей, качок, поросят, телят, корів… Собак боялася, бо ще в дитинстві якось одна з них мене покусала. А котів просто не любила і все. Та все ж найбільше за те, що вони завсігда мають ворожі наміри проти пташок, яких я просто обожнювала. Я з насолодою слухала цвірінькання горобців, сюсюкання синичок, кугукання сичів, стукання дятликів, воркування голубів… Та найбільшої моєї прихильності досягали ластівки. Вони завжди мостили свої хатинки , ні не мостили, вони їх будували у нас під солом’яною стріхою з глини та землі, змочуючи принесені у дзьобах кусочки своєю слиною, а всередині вимощують стеблами різних трав’янистих рослин, а зверху – пір’ям. Мені подобалося спостерігати за їх роботою, а ще мене зачаровував вигляд гнізда – це черверта, або й восьма частина кулі… Жили ми з мамою і братом у селі, і незважаючи на мою нелюбов до котів, вони у нас завжди були, бо ж без них нам би мабуть миші і вуха б покусали… А ще я терпіти не могла, що вони часом гадили у кімнаті, і кому ж, як не мені, як найменшій у сімї, доводилося прибирати після них… Вже коли в мене підросли діти, я здихалася цієї неприємної процедури, поклавши догляд за котами на них…
З часом все ж котам вдалося довести мені, що вони не такі вже й безнадійні… Вперше це сталося, коли наша кішка Кася привела чудових четверо котенят. Жили вони у нас на веранді . І ось якоїсь тихої теплої днини Кася прийшла кормити своїх малят дуже побита. Хто і за що її побив невідомо. Вона не йшла, а майже повзла, тягнучи свою задню частину в великим зусиллям. Видно, що їй було дуже боляче, та вона підповзла до котенят і ті присосалися до неї, щоб поновити свої сили та й вижити. Мій чоловік після цієї процедури, уважно оглянув її рани, позмазував якоюсь маззю, та й поперев’язував її лапки, та й усю задню частину тіла. Кася вдячно дивилася на нього, я не втрималася, дала їй щось смачненьке поїсти, та й пішла по своїх справах. Через деякий час, чоловік сповістив мені, Кася померла, та й пішов у малину викопав ямку, щоб там її похоронити, потім виніс та й поклав бідолаху у ту ямку… І тільки но почав присипати землею, як його хтось погукав і він не встигнувши засипати кішку повністю, відійшов. Яке ж було його здивування, коли повернувшись, він побачив, що кішки в ямці немає, а потім побачив, що вона знову корме своїх малят. Знову повторив процедури лікування, та це не допомогло, до ранку кішка померла. Довелося самотужки виходжувати їх потомство.
Другий випадок трапився уже через роки після описаного. Був у мене, (а я вже жила одна), котик Яша. Дуже розумний котик. Якось мені вдалося його привчити проситися в разі потреби на вулицю, і він за все своє життя ні разу не нагадив у кімнатах. Розумів мене з півслова. Ото, як тільки поїсть, виконує всі мої накази: скажу: “ Яша не заважай, іди спать”- слухняно йде в другу кімнату, згорнеться калачиком і спить, а як виникне в нього потреба, сповіщає мені своїм “мау-мав” і я його випускаю… Але в нього була одна вада, дуже вже він любив полювати. Ранком тільки-но я випущу його на подвір’я, він після ранніх своїх процедур кудись зникає, або вискакує на дах і обов’язково звідти повертається з горобчиком…І ніякі мої виговори на нього не діяли. Пізніше я стала помічати, що він не лише горобчиків, а й голубів десь ловив і не ховаючись від мене потрошив їх.
Тож якогось дня він додому не повернувся, і всі мої пошуки були марними, напевне хтось його знищив.
Третій випадок трапився три з половиною роки тому. Донька подзвонила мені і попросила допомогти врятувати одне котеня. Її кішка привела їх, ж четверо, і всі якісь кволі, вона запросила ветлікаря і він, обстеживши їх, виявив, що всі, крім одного, безнадійно хворі, і їх треба усипити, або ж просто ждати допоки вони самі помруть, так як їхня хвороба для таких малих є невилікована, а цього одного негайно ізолювати від решти, бо й він може заразитися від них, і теж померти. Отож у віці два з половиною тижні у мене появився мій тепер уже дорослий Рудя. Виходжувати його довелося і важко, і довго, так як він ще не вмів самостійно їсти і йому не можна було давати нічого молочного…Уявляєте в яку роботу затягнула мене моя доня. Мені довелося його кормити піпеткою, закапувати його очі, давати йому якісь привезені донькою ліки, і навіть уколи, чистити вуха і мазати їх якоюсь маззю, прибирати після нього… Та ми з ним усе здолали. І тепер у мене є мій чудовий веселун Рудя. І хоча у нього є цілий ряд негативних звичок, я його дуже люблю. Ще будучи малим він став таким шустрячком, що тільки й дивись, щоб він не нашкодив. Найбільше він мені докучає своєю любов’ю ходити, лежати, а той гратися на столі, де йому найцікавішим був і є проводовий телефон, він торкав його лапками, зубами, сідав, або й лягав на ньому… А ще дуже рано почав ловити мишей, але їсти їх ніколи не їв, ото награється, а потім, якщо не задавить, то відпускає… Я бувало ганяюся за ним, щоб він з тією мишею вибігав на подвір’я, але мені це не завжди вдавалося, то ото й виходило, що ми з ним граємо у “кішки – мишки”. Коли він підріс, то дуже полюбив гуляти на вулиці, і знову десь ловив мишей, приносив їх і клав на ганку будинку,.. напевне, щоб я побачила, що він таки кіт. Тепер куди б я не йшла, він мене проводжає... Якщо я йду до магазину, він іде за мною, аж до траси, а потім сидить і жде, коли я буду повертатися додому, і тепер уже біжить попереду мене і оглядається, щоб побачити, чи я йду… Якщо ж я йду до когось із сусідів, то він і туди мене проводжає, причому іде попереду, знову оглядаючись, а потім або сидить і жде, коли я ітиму додому, або ж вертається сам, а потім все ж ніколи не прозіває, як я йтиму додому, і все повторюється зо дня на день. Своєї звички ходити по столі він не позбувся, та й спить теж на столі… У нього вже є немало потомства, я всіх його дітей пізнаю по такій же як у нього пухнастій рудій шкірі… Якщо він зголодніє, то заходить у мою кімнату, сяде так, щоб я його бачила і весь час дивиться на мене, якщо ж я не зреагую на його сидіння, він починає голосно нявкати. Часом я з ним розмовляю. Коли він сяде неподалік і дивиться на мене, я до ньго: “Рудю!” Він: “Няв!..” Я :”Чого, тобі?” Він: “Няв!.. Няв!” Я: “Їсти хочеш?” Він “Няу-у!..” Коли ми з ним обоє на дворі, він спокійно підходить до собаки Лейли, може напитися біля неї води, може щось полизькати з її блюда, може лягти неподалік і спостерігати за нею. А що мені найбільше подобається, так це те, що він не проявляє ніякого інтересу до пташок, ніколи за ними не ганяється і не чіпає, коли вони порпаються поруч, або й збирають крихти від собачої їжі.. Із сусідськими котами поводиться по різному: з одними грається, дозволяє їм їсти з своєї посудини, а інших проганяє геть. Дуже любить гратися і зі мною, і з сусідськими дітьми. Якщо його погладиш, він прислухається, а потім обома лапами хватає за руку і нібито кусає, але так легенько, що ніяких подряпин і слідів укусів не залишає… Мені з моїм котом легше почувається. Я відчуваю, що в мене є жива істота, яка мене розуміє, відчуває мій настрій, співчуває, коли мені буває кепсько, намагається розважити, та врешті – решт і любить мене…
Разом ми, з тобою Рудя,
І біда нам, не біда…
Ми з тобою вірні друзі,
Щедрот сповнене буття!..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811158
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.10.2018
автор: геометрія