В одному карпатському лісі жили різні тварини – звірі, птиці, плазуни, комахи. Його головою був тигр на ймення Смугач. Любив він самоту, рідко коли з ким сходився, хіба часом ходив у гості до свого молодшого брата Підсмугача або той його відвідував. Але раз на місяць, так було заведено з давніх часів, голова лісу збирав своїх підданих на галявині біля джерела і проводив нараду. Від кожного роду приходив один представник. Мешканці карпатського лісу жили між собою дружно, кожен із кимось товаришував. Лисиця Рудька, наприклад, дружила з куницею Кунькою, Ведмідь Буркун – з вовком Ребриком, заєць Сіряк із бобром Зубком, їжак Шпичка з кабаном Ікластиком, лось Рогач – із косулею Коською, а ворона Каркуся з орлицею Злетою. Кожна тварина в лісі виконувала обов’язки, покладені на неї громадою. Рудька і Кунька підмітали стежки-доріжки, скидали сміття в яри та присипали його глиною. Буркун із Ребриком будували хати для мешканців лісу. Сіряк із Зубком виготовляли будівельні матеріали із висохлих дерев, які їм привозили, й продавали їх у своєму магазині, який називався «Тепла оселя». Їжак Шпичка з кабаном Ікластиком робили меблі на продаж й возили до меблевого магазину, яким завідував молодший брат Тигра Смугача – Підсмугач. Рогач із Коською в теплу пору косили газони у місцях, де гралися діти лісових мешканців, збирали лікарські рослини, в холодну – виготовляли на замовлення бажаючих матраци, подушки, ковдри і теж їх продавали. Каркуся та Злета теж мали магазин, на першому поверсі якого ворона продавала продукти харчування – хліб, печиво, мед, молоко, горіхи, сушені гриби, всілякі ягоди, дикі яблука й грушки та інше, а на другому, орлиця, – одяг, взуття, торбини, гаманці, парасолі та інші потрібні дрібнички.
Коли мешканці збиралися на нараду, то спочатку слухали Смугача. Той доповідав про те, що було зроблено за місяць для лісової громади, скільки грошей і на що витрачено, скільки залишилося в касі. Після цього помічники тигра звітували про свою роботу. Половину із зароблених грошей лісові мешканці тратили на свої потреби, половину віддавали касирці – білці Пишнохвістці, під розпис. Гроші, які вона приймала, йшли на розвиток громади, на загальні потреби: на охорону та відбудову лісу, на підтримування чистоти в ньому, на допомогу хворим та немічним. Такий порядок усім подобався й існував довгі роки, до того часу, поки в лісі-пралісі не з’явився ведмідь на ймення Білошерстий. Його ім’я йому підходило, бо він і справді мав білу густу шерсть. Як Білошерстий забрів до давнього карпатського лісу, ніхто не знав. Може, прилетів з якогось далекого краю на чарівному килимі, може виліз, як джин, із якоїсь пляшки чи бочки, яку хтось випадково відкоркував, але з того часу, як він з’явився, сталий порядок у лісі порушився й усе пішло шкереберть.
Новоприбулий мешканець відрізнявся від усіх тварин лісу тим, що не хотів працювати. Він завжди мав у кишені своєї шуби пляшку з якоюсь наливкою і кожному, до кого підходив, пропонував відпити з неї ковточок взамін на хліб і сіль. Наливка мала непоганий смак, зігрівала в холод, у спеку холодила. Тож звірі радо приймали частування Білошерстого. Але через якийсь час, хтось за тиждень, хтось за два, хтось за три з тих, хто пробував наливку, змінили свою звичну поведінку. Вони перестали виконувати покладені на них обов’язки. Лисиця з куницею не підмітали стежки, Буркун із Ребриком не будували жител. Сіряк зі Зубком не виготовляли будівельні матеріали, а Шпичка й Ікластик меблі. Рогач із Коською не стригли газони, не виробляли тих речей, на які лягають і якими вкриваються звірі, коли йдуть до сну. Хіба Каркуся та Злета продовжували займатися торгівлею. Вони наливки не пробували.
Розізлився Смугач, коли дізнався про такі лихі зміни. Він скликав тварин на позачергове зібрання. Зобов’язав сороку Білобоку донести його наказ до кожного з тих, хто в лісі-пралісі проживає. Але Білошерстий і Білобоку спокусив своєю наливкою. Тому вона нікому нічого не повідомила, тільки Білошерстому сказала про наказ, і це було ще до того, як ковтнула кілька грамів запашної рідини, яку він їй поспіхом накрапав до дзьобика.
В призначений головним тигром лісу час ніхто зі звірів біля ставка не з’явився. «Що ж робити?» – думав Смугач. Поки він думав, майданчики, двори заростали будяками, стежки покривалася сміттям, молоді сім’ї не могли придбати собі житло після одруження і тому спали просто неба у траві, не мали ані ліжка, ані крісла, ні стола, ні одягу нового чи взуття. Так, як майже ніхто не працював, то і грошей не отримував. Запаси продуктів у коморах звірів закінчувалися. «Треба якось прогнати цього зайшлого ведмедя з нашого лісу, - прийшов до висновку Смугач, - бо страшно подумати, чим все може закінчитися, як він ще трохи поживе в нашому лісі. Але як прогнати зайду-ведмедя? Він великий, сильний і лютий, завжди носить при собі пляшку зі чарівною рідиною і кожному зустрічному дає її спробувати. Як ця пляшка наповнюється? Ким? Не Божі чари у тій рідині! – роздумував голова лісу, - ой, не Божі! Від нечистого, мабуть, вони, раз усі, хто ковтає напій, знеохочуються до праці, до порядку, перестають поважати одне до одного. А! – прошила тигра ще одна думка, - треба якось відібрати в Білошерстого ту пляшку. Розбити її – і ділу кінець. Але як це зробити?...»
Вирішив Смугач порадитись зі своїм молодшим братом Підсмугачем. Пішов до нього в гості. Знав, що він не ковтав рідину з пляшки Білошерстого.
- Здоров був, братику! – мовив Голова лісу, зайшовши в дім Підсмугача.
- І ти будь здоровий. Сідай до столу. Супом пригощу тебе. Щойно зварив.
- Не до супу мені, брате. Знаєш, мабуть, що в нашому лісі коїться?
- Як не знати? Не сліпий і не глухий я, дяка Богу.
- І що нам робити зі всім цим?
- Не знаю.
- Я маю одну думку – треба якось викрасти пляшку з кишені шуби Білошерстого.
- Добра ідея. Але як це зробити?
- Прийшов ось з тобою порадитися.
- Гм… Ну, не цілу ж добу бродить лісом той ведмедько. Колись же й засинає?
- Та мусить.
- Треба винюхати, де він спить, коли сон його лапає, а як будемо це знати, то зможемо ту нечисть, яку він носить у пляшці, забрати, - мовив Підсмугач.
- А як пробудиться? Кажуть, він шубу ніколи не знімає зі свого тіла, а як розізлиться, то найміцніше дерево вирве зі землі з коренем, переламає на друзки.
- Ну, тоді треба його добре приспати.
- Точно. Нарвати чар-зілля і напоїти його ним. Але як зробити так, щоб він захотів це зілля випити?
- Треба подумати… Ага! Придумав уже.
- Так скоро? Говори.
- Ти підеш до цього ведмедя – лежебоки-невмивайка-наливайка і запросиш його до себе на обід. Скажеш, що хочеш з ним побалакати, владу йому передати, вручити грамоту з печаткою, на якій буде записано, що відтепер він, Білошерстий, володар лісу. Коли спитається, чому ти так хочеш вчинити, скажеш, що вже не можеш собі дати раду зі своїм підданими, ніхто з них тебе не слухає. І це буде правдою!
- Гіркою правдою! А далі що ж?
- Він прийде до тебе, і ти даси йому випити чаю зі снодійною травою. Коли Білошерстий засне, витягнеш з його одежі пляшку.
- А в тебе, брате, мудра голова! Через рік-два-три передам тобі свою владу, якщо, звісно, мені вдасться позбутися того клопоту, що звалився на мою голову невідь звідки.
- Як накажеш мені колись служити лісовій громаді, і вона не буде проти, то служитиму. Та зараз не час про це говорити. Треба якнайшвидше рятувати ліс від небезпечного зайди.
- Так. Завтра зраночку піду до нього.
Наступного дня Смугач, вставши вдосвіта, поклонився святим Небесам, поцілував землю лісу-пралісу й пішов до Білошерстого. Коли зустрів його, сказав йому все те, що порадив йому молодший брат. Білошерстий погодився прийти до голови лісу в гості. Як тільки ведмідь сів до столу, Смугач налив йому чаю зі снодійної трави.
- Випий! Цей чай підбадьорливий! Сил додає тілу, радість вливає до крові.
- У мене теж є гостинець для тебе, - сказав Білошерстий. - Давай чарку, та якнайбільшу.
Тигр дав. Ведмідь витягнув із кишені пляшку (рідина у ній ніколи не зникала) і налив господарю з неї наливки. Смугач подякував за питво, взяв чарку до лапи. Ведмідь почав пити чай, що його йому приготував Смугач. Він був рожевим на колір і гарно пахнув – малиною. Пив і хвалив напій: «Смачний! Ароматний!» А голова лісу тільки вдав, що випив ведмедеву наливку, а сам непомітно для ведмедя вилив його в рукав свого грубого смугастого светра, який спеціально для цієї оказії вдягнув. Через кілька хвилин Білошерстий заснув, та так міцно, що не чув, як тигр витягнув пляшку з кишені його шуби, як до хати ввійшов Підсмугач, як тигри-брати вклали його до великої тачки, повезли і скинули за лісом, недалеко від села. Коли Білошерстий очуняв, то почув якісь крики. Підняв голову й побачив людей, які наближалися до того місця, де він лежить. Хтось тримав вили, хтось спис, а в когось і справжня мисливська рушниця була в руках. Всі дружно кричали: «Смерть руйнівнику! Смерть руйнівнику!» Ведмідь злякався не на жарт, зірвався, мов ошпарений, на лапи й кинувся навтьоки. Люди побігли за ним, але не наздогнали. Зник лежебока-підпивайко-наливайко, розчинився, мов пара над озером. А пляшку з наливую Смугач розбив об скелю й перехрестив те місце тричі.
З того часу більше ніхто не бачив ведмедя Білошерстого у карпатських краях. А всі тварини лісу по якомусь часі знову взялися до праці, кожен до своєї. Й зажили дружно, по-честі, так, як це було до того часу, поки до їхнього лісу не забрів ведмідь у грубій білій шубі з пляшкою в кишені.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809703
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.10.2018
автор: Крилата (Любов Пікас)