Я ішла додому понад верболозом,
побачила клена, стояв одинокий,
мені захотілось з ним поговорити,
його заспокоїть і розвеселити...
Підійшла до нього і йому сказала,
що осінь чудова і дуже цікава,
та й ще ж лише жовтень,до зими далеко,
хоч вже й відлітають журавлі й лелеки...
Тобі сумувати,клене,ще не треба,
ти такий високий,мало не до неба,
бачиш ти далеко шляхи і дороги,
шукай свою долю і молися Богу...
Біля тебе поруч верби є й тополі,
придивись гарненько і шукай тут долю...
Клен слухав уважно,кивав головою,
потім похилився і вмився сльозою...
І я зрозуміла, думав про берізку,
та вона далеко,десь аж біля лісу,
туди не дістатись поглядом й гілками,
тому сумувати клен не перестане...
Між людьми подібне іноді буває,
кого вони люблять, тих поруч немає,
чи вже в іншім світі,а чи десь далеко,
тому вони й схожі на такого клена...
Про сумного клена, я ось написала,
і ніби мудріша після цього стала...
І клени,й берізки уміють любити,
і їм без любові дуже важко жити...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809318
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.10.2018
автор: геометрія