КАЗКА ПРО РІЗДВО

В  одній  родині  жили  п’ятеро  осіб:  тато  Даниїл,  мама  Єфросинія,  син  Маркіян  і  дві  доньки  –  Мар’яна  і  Світлана.  Маркіян  навчався  в  п’ятому  класі,  Мар’яна  –  в  четвертому,  а  Світлана  –  в  третьому.  В  будні  дні,  вечорами,  як  правило,  Марко  любив  грати    в  комп’ютерні  ігри,  в  вихідні  –  у  футбол  на  спортивному  шкільному  майданчику  разом  із  однокласниками.  Взимку  хлопець  катався  на  ковзанах,    на  ставку  за  парком,  коли  він  вкривався  грубим  шаром  льоду.  
Мар’яна  –  старша  донька,  любила  малювати  і  тому  мама  віддала  її  на  навчання  до    Школи  мистецтв,  яку  вона    відвідувала  вже  другий  рік  поспіль.
Світлана  –  наймолодша  з  усіх,    кохалася  в  книжках.  Спершу  їх  їй  читала  мама.  А  коли  дівчинка  освоїла  грамоту,  то  стала  книжки  читати    сама.  Деякі  з  них  їй  купували  батьки,  деякі  вона  брала  у  шкільній  чи  міській    бібліотеці.    Навіть  надвір  не  виходила  без  книжки.  Читала,  сидячи  на  лаві  під  домом  чи  в  парку,  на  березі  ставка  в  теплі  дні.  Взимку  Світлана  рідко  виходила  з  дому,  хіба  як  була  якась    важлива  потреби.
Добігав  до  фінішу  якраз  перший  місяць  зими  –грудень.  Мороз  що  раз,  то  дужче  набирав  сили.  Сніг  вдягнув  ліси,  сади  й  луги  у  пухкі  білі  шуби  та  шапки.    Всі  члени  сімейства  Хорошенків  з    нетерпінням  чекали  приходу  Різдва.  В  це  свято  родина  збиралися  за  святковим  столом,  поїдала  різні  смаколики,  колядувала.    А  за  тиждень  до  нього  кожна  дитина  писала    на  аркуші  паперу,  який  подарунок  бажає    отримати  на  Різдво.    Записки  вкладали  в  конверти  й  лишали  їх  під  святково  вбраною  ялинкою,  яку  традиційно  приносив    із  лісу  тато.        
Цього  року    батько  теж  пішов  до  лісу,  щоб  вибрати  й  зрубати  в  ньому  одне  з  невеликих    вічнозелених  деревець.  Він  зарання  придбав  дозвіл  на  його    зруб  (заплатив  гроші  за  дерево  й  отримав  квитанцію)  і    тому  ходив  лісом  без  остраху.  
Довго  блукав,  придивлявся  до  кожної  ялинки  і  нарешті    натрапив  на  таку,  якої  бажав  –  середнього  розміру,  з    пропорційно  розміщеними  довкруж  стовбура  гілками.  «Красуня!  -  вигукнув  тато.  Тільки  скинув  наплічник  з  плеча  й  розкрив  його,  щоб  витягти  сокиру,  як  ялинка  заговорила  людським  голосом:
- Не  рубай  мене,  чоловіче!
- Ти  говориш?  Свят!  Свят!  Свят!
- Так.  Я  говорю.  Я  жива  і  хочу  жити.    
- Я  думав,  дереву  все-рівно,  жити  чи  ні.
- Не  все-рівно.  Я  можу,  якщо  ти  мене  не  зрубаєш,  ще  двісті  або  й  триста    років  прожити  в  цьому  лісі.  
- Так  довго?
- Так.  Окрім  того,  що  мені  приємно  жити  в  цьому  лісі,  бачити  своїх  співмешканців,  небо,  відчувати  тепло  сонця,  вітатися  з  вітрами,  ловити  дощі,  я  приношу  ще  й  користь  оточенню.  
- Яку?
- Даю  людям  кисень.  За  моїм  стовбуром    ховається  заєць  від  вовка  та  мисливця.  На  моїх  гілках  пташки  сидять,  від  сонечка  палючого  ховаються,  білка  й  шишкар  знаходять  свій  корм  –  шишки  з  насінням.  Коли  ж  я  постарію  і  мені  вже  важко  буде  втягати  із  землі  вологу,  виробляти  кисень,  то  з  мене  можна  буде  зробити  скрипки,  гітари,  мандоліни,  віолончелі,  фортепіано  та  арфи.  Музичні  інструменти,  виготовлені  з  мого  стовбура,    видають  дуже  чисті  звуки.  
- Ти  скільки  розповіла  мені…  Я  збентежений.  
- То  що?  Як  вчиниш  зі  мною?
- Не  рубатиму  тебе,  звісно.  Куплю  штучну  ялинку.  
- Рада,  що  ми  порозумілися.
- І  я  радий,  що  поспілкувався  з  тобою.    Бувай,  ялинко.  Якщо  комусь  розповім  про  нашу  розмову,  не  повірять.  
- А  ти  не  розповідай  чужим,  тільки  своїм.  І  ще  одне...  Знаю,  що  твої  діти    чекають  подарунків  до  Різдва,  та  й  ви  з  жінкою  бажаєте  їх  отримати.  Цьогоріч  можете  попросити  і  справді  те,  що  хочете,  його  отримаєте,    але  це  має  бути  таке  бажання,  яке  принесе  радість  вам  і,  одночасно,    іншим  людям.  
- Ти  не  жартуєш?
- З  якого  б  це  дива  я  жартувала?
- Ну,  не  знаю…,  бувай,  ялинко!
- Бувай,  чоловіче!
Коли  батько  родини  прийшов  додому  в  порожні,  жінка  спитала  його:
- А  де  ж  ялинка?  
- Немає.  Я  більше  не  рубатиму  дерева.  Ніколи.  Завтра  поїду  до  райцентру  і  куплю  штучне  дерево.    
Чоловік    розповів  жінці  й  дітям  про  свою  пригоду    в  лісі.  Ті  з  недовірою  слухали.  Але  про  всяк  випадок  кожен  з  них    вирішив  задумати  таке  бажання,  яке  б  порадувало  їх,  та  й  іншим  приємність  принесло.
Маркіян  хотів  новий  телефон  або  планшет.  Але  як  цими  предметами  він    міг  потішить  інших?  Тож    на  аркуші  написав,  що  хоче  новий    футбольний  м’яч,  яким  можна  буде  грати  у  футбол  зі  своїми    друзями  в  дворі.
Мар’яна  хотіла,  щоб  їй  купили    спортивний  костюм,  подібний  до  того,  який  носить  її  улюблена  співачка  Христини  Соловій.    Але  яку  радість  цим  подарунком    вона    принесе  іншим?  Швидше,  навпаки  –  неприязнь  викличе  до  себе,  заздрити  будуть  їй  дівчатка  в  класі  й  у  дворі.  Треба  попросити  щось  таке,  що  б  їх  потішило.  Фарби!  Так.  Вона  попросить  хороші    фарби.    Ними  малюватиме  квіти.  Жоржини,  маки,  волошки  їй  вдається  дуже  гарно  відтворити!    Як  живі  виглядають  вони  на  її  малюнку!  Готові  роботи  даруватиме  своїм  друзям  і  рідним.
Світлана  –  наймолодша,  недовго  думала.  Вона  відразу  написала,  що  хоче  отримати  книги,  всі  книги,  які  вийшли  за  останні  пів  року  у  видавництвах  України  для  дітей  молодшого  та  середнього  шкільного  віку.  Вона  їх  сама  прочитає,  потім  дасть  подругам,  дітям  сусідським,  учням  свого  класу,  щоб    вони  прочитали.  Після  цього  книги  можна  буде  завезти    до  бібліотеки,    до  сирітського  будинку.  
Мама  не  знала,  що  їй  побажати.  Вона  любила  їсти  пиріжки,  як  і  всі  в  домі,  але  не  любила  їх  робити.  Тож  замовила  собі  (а  раптом  і  справді  отримає!)  чудо-піч,  таку,  що  може  сама  приготувати    і  спекти  за  годину  сто      пиріжків.  Записуєш  програму,  наприклад,  «пиріжки  з  яблуками»,  і  вона  їх  пече.  Якщо  спекти  більше,  то  можна  й  родину  нагодувати,  й  обездолених  ними  пригостити,  залишати  їх,  наприклад,  при    церкві  в  пакеті,  додавши  оголошення:  «Для  тих,  хто  потребує».      
Тато  довго  думав  над  тим,  що  попросити.  Він  найбільше  вірив  у  те,  що  бажання  може  здійснитися,  бо  особисто  сам  говорив  із  деревцем.  Що  ж  йому  попросити?  Хотів  би    нову  машину  чи  дім  новий.  Але  ж  це  надто  мілко.  Треба  щось  дуже  важливе  попросити.  Може,  таке:  щоб  в  Україні  настав  мир,  щоб    справедливість  перемогла?
 Мабуть,  цього  й  попрошу.  Тим  паче,  що  зараз  на  сході,  під  лінією  розмежування  України  з  так  званою  ДНР,  стоїть  його  племінник  Михайло.  Сестра  Ірина,  його  мама,  дуже  хвилюється  за  сина,  плаче,  щодня  просить  Бога,  щоб    живим  і  здоровим  повернувся  додому.    Про  це  й  попросив.  
Якою  ж  була  радість  батька,  коли  вранці  він,  увімкнувши  телевізор,  почув  новину  про  те,  що  війна  в  Україні  закінчилася,  що  так  званих  ДНР  і    ЛНР  більше  не  існує,  території,  які  вони  займали,  належать,  як  це  було  й  раніше,  Україні.  Крим  також  вернувся  в  лоно  своєї  Неньки,  знову  став  частиною  країни  синіх  небес,  жовтих  хлібів,  співучих  солов’їв,  червоної  калини  та  зеленої  верби.  Російські  та  проросійські  сили    втекли  з  територій,  що  колись  відкололися.  Всі  члени  родини  щиро  раділи  таким  звісткам,  а  заодно  й  подарункам,  які    просили  й  отримали.  Марко  зателефонував  хлопцям,  привітав  їх  зі  святом,  похвалився  перед  ними  новим  м’ячем,  запросив  по  обіді  на  критий  майданчик,  щоб  вони  разом  з  ним  випробували  його  різдвяний  дарунок  на  міцність,  тобто,  покопали  м’яч,  позабивати  ним  голи  у  ворота.  Мар’яна  намалювала  за  день  чотири  малюнки,  подарувала  по  малюнку  кожному  члену  сім’ї.  Світлана.  Поки  лягала  спати,  прочитала  дві  книжечки  й  запропонувала  їх  прочитати  подругам  зі  свого  класу.  Дуже  цікавими  були  і  з  яскравими  малюнками.        Мама  в  той  день,  вставши  зраненька  і  не  випивши  навіть  кави,    почала  читати  інструкцію,  яка  додавалася  до  чудо-печі.  Коли  все  зрозуміла,  наставила  програму  так,  щоб  піч  спекла  пиріжки  з  яблуками.  За  годину  машина  видала  100  рум’яних  пахучих    пиріжків.  Коли  члени  родини  йшли  на  святкове  Богослужіння  до  церкви,  то  взяли  зі  собою  п'ятдесят.  Вони  їх  роздали  біля  церкви  безхатькам.  А  як  повернулися  додому,  сіли  за  стіл  –  їли,  пили,  колядували,  Бога  прославляли.  Такого,  як  ви  вже,  мабуть,  зрозуміли,  щасливого  Різдва  вони  ще  ніколи  не  знали.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808075
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.09.2018
автор: Крилата (Любов Пікас)