[Якщо ви знайшли предмет і вважаєте його непотребом, можливо, ви просто не знаєте як ним користатися.]
[Чарівні палички часом ховаються в непримітних кривеньких патичках.]
В одній тваринячій сім’ї сталося поповнення – народилося ще одне дитинча! Всі дуже-дуже раділи новому членові сім’ї. Назвемо його Диво-Звіром. Чому? Бо всі дивувалися, чому він такий, а не інший. Інший,-яким його так довго уявляли його рідні…
Час не стоїть на місці. Збігали, дні, місяці – новонароджений ріс і став помічати, що очікування його сім’ї він виправдати не може, як би не старався. Очікувань було так багато, і часом протилежних і непоєднуваних, що часу і сил зрозуміти, чого хочеться власне йому самому не вистачало. Тато-вовк дивився на крила свого дитя і сумно зітхав: «Послухай, з ними треба щось робити. Ти геть не схожий на вовка! Життя складна штука і з такими крилами тобі просто не вижити!». Мама-черепаха невтомно намагалася переконати cвоє дитинча, що те, що воно відчуває геть неправильне: «Треба старанно вчитися відчувати все правильно», - казала вона, і ховалася час від часу у свій панцир, про всяк випадок. «Кому у наш час можна довіряти…», - скрушно додавала вона. «Так шкода, що ти не маєш панцира! Навіть не уявляю як можна без нього вижити в такому страшному і непевному світі?! Тобі необхідно якимсь чином його собі наростити або хоч знайти чийсь і надягти на себе». Брати і сестри Диво-Звіра насміхалися з нього, тільки й вишукуючи до чого причепитися: «Подивись на свою вовну! Вона ж кольорова! Та ти ж просто посміховисько ходяче! А крила! Вони ж недоладні якісь відростки! Як добре, що в нас їх немає!» І в такі миті Диво-Звір зіщулювався, щоб стати непомітним і йшов собі геть…
Та однієї грозової ночі наш Диво-Звір опинився сам на сам із негодою. Лив сильний дощ, що пробирав своїм холодом до кісток. Поривом буревію Диво-Звіра віднесло на край прірви. Він повис над урвищем, намагаючись втриматись. Але вітер був таким сильним, а дощ холодним, що сили дуже швидко покидали його. І от, коли до фатального кінця залишалася мить, Диво-Звір раптом згадав, що у нього є крила! І став відчайдушно ними рухати. Але крила, якими ніколи не користувалися не слухались свого господаря. Камінь, за який з останньою надією тримався наш герой з гуркотом покотився вниз, і Диво-Звір стрімко полетів у прірву. Проте, навіть прямуючи до загибелі, він продовжував спроби оживити свої крила, бо розумів, що це його єдиний шанс на порятунок – полетіти, як вільний птах над гострим камінням, що вже було так близько! І сталося справжнє диво! Крила раптом розправилися, послухалися і піднесли Диво-Звіра високо у небо! Такого щастя ніколи-ніколи не відчував наш Звір до того! Ніколи…Звідкись у нього взялося стільки сил, що він літав понад хмарами усю ніч аж до світанку. Негода більше його не лякала! Навпаки він радів їй, як дитина! Сміючись і викрикуючи щось із захватом так голосно, що навіть грім стихав, щоб прислухатися до його голосу. Блискави освітлювали дорогу, і вже на світанку Диво-Звір був дуже далеко від свого дому і з захватом роздивлявся нову місцевість. Його вовна висохла на сонці і переливалася усіма кольорами веселки. І знаєте, що? Виявилося, що вовна Диво-звіра була чарівною! Той, хто підходив і гладив Звіра легенько по спинці ставав дуже-дуже щасливим і сміливим здійснювати свої мрії! Диво-Звір завжди літав у небесах сам. Але він не був одиноким – ні! Проте, відчувши смак волі, наш уже дорослий Диво-Звір розумів, що все має свою ціну. А особливо вона - воля! І він щедро платив ціну за неї і невтомно допомагав усім, кого зустрічав на своєму шляху ставати щасливими і сміливими. Так, це був і справді Диво-Звір, бо він творив дива скрізь, де з’являвся аж доки не постарів і не полетів до улюбленого Неба назавжди…
Кінець
(Альона Хомко, 2018)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804121
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.08.2018
автор: Альона Хомко